Читати книгу - "Катерина"

зовсім не згасло, як гасне вогник свічний при відчиненому вікні на вітру. А Магда? Так, вона все те помічала, усе бачила, відчувала й спочатку з мовчазною докорою зустрічала його із Січі, а потім вуста її відкрилися та Макар із подивом довідався, що вона увесь цей час знала і про його до неї нелюбов, і про численні походеньки, і про те, що зраджував її, законну дружину. Вона чекала, що відчує він провину, проситиме в неї пробачення, але він мовчав, понуро мовчав, бо провини за собою зовсім не відчував. Вона ж ображалась, марніла, чорніла лицем, на якому вже мало що залишилось від колишньої краси, і замовкала, мовчанням своїм спромагаючись докорити більше, аніж словами. І він тікав, знову й знову тікав на Січ, де почував себе вільним, і заслужував пошану. Із осавули він зробився сотником, мав непоганий статок завдяки отим волоцюгам, а ось щастя не мав. І почало тягнути його дедалі частіше в рідні Бориси, із яких пішов він ще молодим парубком, до батьків, де збудував він нову, велику та простору хату, й усе частіше почав схилятися до думки, що саме тут, у цім тихім селі, над тихими водами річки Кагамлички зустріне він свою старість. Дім Магди, як і сам Київ, залишався для нього чужим, не лежала до нього душа його, усе більше тягнуло в мальовничі, зелені простори рідного Полтавського краю, до землі, де він народився та виріс, немов відчувало серце, що саме тут майже при порозі старості зустріне він ту, яка так сильно полонить його.

Єдине, що тримало зв’язок між ним та Магдою, був син Богдан. Богдан Макарович Яковенко. Хоч що там кажіть, а син у нього вродився на славу. Високий, широкий у плечах Богдан успадкував уроду обох батьків, узявши від Магди світле волосся, темно-сірі очі та ямочку на підборідді, а від нього, Макара, – продовгувате лице, прямий ніс і чітку, мов вимальовану, лінію рота. А ще зріст та силу. Макар і тішився, і пишався, спостерігаючи, як мужнів із кожним роком син, як наливається силою його молоде тіло, і боявся. Боявся того, що Магда зі своїми шляхетними батьками зробить із його сина, у жилах якого текла вільнолюбна козацька кров, випещеного панича, подобу діда Вайди Войковського, начитаного, навченого й до зубного скреготу занудливого. Та, хвала Всевишньому, його син уродився в нього. Коли зрівнялося йому сімнадцять років і Войковські намагались направити його на здобуття наук до Швеції, він сам спротивився тому, погодившись на навчання в духовній бурсі, а вже потім… потім напросився до Макара на Січ. Як не плакала Магда, як не благала, а її Богданко таки зробився козаком. Та ще й яким! І там, на Січі, він мов уперше побачив сина, став знайомитися з ним спочатку, немов дістав нового сина, який під захистом накрохмалених спідниць дружини завжди був таким далеким від нього. Їх із Богданом єднала тепер і чоловіча дружба, і загальна справа… Та нещастя, що сталося згодом, знову звело стіну між Макаром і сином.

Богданові минуло тоді двадцять два, на вулиці стояло спекотне, дзвінке літо, і вони саме приїхали до Києва. Магда, розцілувавши, сумно поглянула на сина та запитала ледь чутно:

– Чи щасливий ти, синку?

Богдан відповів широкою усмішкою:

– Дуже, мамо.

Вона недовірливо поглянула на нього, але нічого більше йому не сказала. А коли син вийшов у садок, раптом ожила, прокинулась наче, обернула до Макара своє бліде обличчя, на щоках якого маками вигравали дві червоні плями гніву, зле поглянула потемнілими очима, під якими залягли глибокі тіні, і прошипіла:

– Це ти в усьому винен.

Макар блимнув здивовано.

– І в чому це я в тебе винен?

– А в тому, що Богданко в ті кляті козаки подався, що він усе дитинство та юність тільки й марив, що тим клятим місцем вашим, яке зветься Січчю. – Вона важко ковтнула. – А що тепер? А як уб’ють сина? Усміхаєшся? Тобі-бо й не страшно? Нечестивцю, що ти взагалі знаєш про те, на що перетворив моє життя? Ти ж молодість мою загубив, кохання моє чисте проміняв на ватагу брудних мужлаїв, від яких смердить, як від волоцюг…

Лице Макара поволі налилося кров’ю.

– То й від мене тобі смердить?

Магда гордовито закинула голову.

– Смердить!

– То чого тоді чіплялась за мене, як реп’ях за шаровари? Не смердів я тобі тоді, як впускала потайки від батьків мене до господи? Як цілувала пристрасно? – просичав Макар злим голосом, відчуваючи, як прокидається в ньому те роздратування, яке накопичувалося всередині всі ці останні роки, яке прихованими зміями копошилося в нього на серці, отруюючи те, що залишалося ще від минулого кохання до дружини.

Магда покривила вуста.

– Дурною я була, кохала тебе до нестями, тому й не помічала нічого, – вигукнула вона. – Зовсім не бачила того, що покохала мужлая, грубого козака, котрий і не відав, яким має бути кохання. – Магда раптом пильно поглянула Макарові прямо в очі, поглянула так, що йому якось дивно зробилось під тим її пронизливим, гострим поглядом, і запитала тихо тим голосом, який він пам’ятав іще з часів молодості. – А скажи, Макаре, тільки правду скажи! Чи, може, іще любиш ти мене, може, ще хоч трішки? Скажи, що не байдужа я тобі зовсім. І я пробачу, усе пробачу – ті роки одинокості моєї, і Богданкове захоплення Січчю. Скажи, Макаре, чи ще любиш?

Макар помовчав, а тоді сказав правду:

– Не люблю.

Магда поникла, мов надломлена сильним вітром гілка прирічкової верби, блимнула сльозливими очима.

– Хоч за чесність спасибі, – прошепотіла тихо й пішла, сковзнула мов тінь по пишній вітальні та зникла за дверима. Яковенко ж тільки зітхнув, через розчинене вікно зустрівшись поглядом із очима сина, у яких застиг мовчазний докір.

Він зовсім не звернув уваги на те, що дружина зачинилася у своїй кімнаті й не вийшла до вечері, бо з Магдою таке бувало не раз і він уже якось звик до нападів її поганого настрою та сумної сльозливості. Тому досить спокійно поласував із Богданом доброю вечерею, насолоджуючись смаком чудово запеченої домашньої гуски, ситними варениками з потрібкою, картоплею в кожушках і молочними драглями, які шанувала Магда.

Щойно вони закінчили з їжею, вечірню тишу дому розірвав несамовитий жіночий крик. Богдан перший підхопився з місця, Макар за ним, і вже в передпокоях вони наткнулись на молоду прислужницю, Магдину покоївку, яка бігла до них із блідим, наче смерть, лицем.

Макар ухопив дівчину за холодну руку.

– Чого волаєш, дурна дівко?

Дівчина поглянула на нього наляканими очима.

– Пані…

– Що твоя пані?

– Повісилися, – мертвим голосом зашепотіла покоївка й важко звалилась на руки сотника.

Так він і зостався удівцем, утративши разом із дружиною й сина, бо Богдан відтоді помітно охолов до батька, уважаючи його винним у смерті матері. Він не дорікав, а навпаки, мовчав, та те його мовчання було набагато гіршим для Макара від словесної докори. Інколи йому здавалося, що це помста Магди за те, що він, холодний до неї чоловік, зманив сина на Січ, і стала поміж ними невидимою тінню, привидом, одібрала в нього сина, як він сам одібрав його колись у неї.

Волоцюги знову голосно зареготіли, і сотник проблимався, виринаючи зі спогадів. Вісім років минуло, як не бачив він свого сина, вісім років одмикує Богдан від зустрічі з ним, пропадаючи десь на Січі. Щоправда, звикся Яковенко вже з тим, і сум за рідним вже не так гризе його. А гризе тепер зовсім інше. Та зрадниця зеленоока ніяк із думки не йде, заполонила собою всі його мрії. Вона повинна належати йому, хай там що, а він од свого не відступиться.

– Тарасе, – гукнув він до молодого парубка в подертій старій свитці, сина померлого нещодавно Микити Рогозника. Цей темночубий хлопець