Читати книгу - "Запахи. Історія одного вбивці"

Прибувши до Монпельє, він звелів негайно помістити Гренуя в підвал свого палацу і розіслав запрошення всім членам медичного факультету, ботанічного товариства, сільськогосподарської школи, хіміко-фізичного об’єднання, масонської ложі та інших вчених товариств, яких у місті було не менше десятка. А кількома днями пізніше — рівно через тиждень після того, як він розпрощався з гірською самотністю, — Гренуй опинився на помості величезної актової зали університету Монпельє, де його представили численній публіці як наукову сенсацію року.

У своїй доповіді Тайяд-Еспінасс охарактеризував його як живий доказ правильності теорії летального земляного флюїда. Поступово зриваючи з Гренуя лахміття, маркіз пояснював, як жахливо вплинув тлінний газ на тіло піддослідного: ось видно пухирі та рубці, як наслідок дії газу; а отут, на грудях, — величезна яскраво-червона газова карцинома; вся шкіра розтріскалася; чітко видно також флюїдальне викривлення скелета, про що свідчать клишоногість та горб. Внутрішні органи: селезінка, печінка, легені, жовчний міхур і травний тракт — тяжко пошкоджені газом, про що переконливо свідчить аналіз калу; проба стоїть у місці біля ніг демонстрованого суб’єкта, доступна кожному для споглядання. Узагальнюючи все це, можна сказати, що параліч вітальних сил, причиною якого є семирічне отруєння fluidum letale, так прогресував, що демонстрованого суб’єкта — в зовнішності якого вже помітні ознаки виродження — можна швидше віднести до істот, приречених до смерті. А проте доповідач береться протягом восьми днів за допомогою своєї вентиляційної терапії в поєднанні з вітальною дієтою добитися видимих ознак цілковитого одужання. Присутніх запрошують зібратися через тиждень, аби переконатися у справедливості цього прогнозу, який ще раз підтвердить правильність теорії летального земляного флюїду.

Доповідь мала величезний успіх. Вчена публіка з ентузіазмом аплодувала доповідачеві, а потім поважно проходила повз поміст, на якому стояв Гренуй. Його вражаюча занедбаність, старі рубці та каліцтво справляли таке жахливе враження, що всі сприймали його як істоту напівживу і безнадійно пропащу, хоча сам він почував себе цілком здоровим і сильним. Дехто із вчених панів професійно його обмацували, обмірювали, зазирали в рот, відтягували повіки. Інші зверталися до нього, розпитували про печерне життя та про самопочуття в даний момент. Проте він чітко дотримувався даних маркізом указівок, відповідав на запитання тільки здавленим хрипом, безпомічно показуючи при цьому обома руками на горло, даючи тим зрозуміти, що й гортань уже вразив fluidum letale.

Коли демонстрація закінчилася, Тайяд-Еспінасс знову запакував його і відправив додому, в комору свого палацу. Там у присутності кількох вибраних докторів медичного факультету він помістив його в апарат для вентиляції вітальним повітрям — тобто в комірчину зі щільно припасованих одна до одної соснових дощок. Через височенний комин на даху комірчина провітрювалася очищеним від летального газу повітрям, а відпрацьоване повітря вилучалося крізь шкіряний вентиль у підлозі. Обслуговувалася уся ця споруда купкою слуг, які мали день і ніч піклуватися про те, щоб не зупинялися ані на мить прилаштовані до комина вентилятори. Отже, Гренуй постійно перебував під очисним потоком повітря, а крізь дверцята у стіні з годинним інтервалом йому подавали дієтичні страви, приготовлені з. віддалених від землі продуктів: голубиний бульйон, паштет із жайворів, рагу з диких качок, консервовані фрукти з дерев, хліб з високорослих сортів пшениці, піренейське вино, молоко сарни і крем зі збитих яєць від курей, яких тримали на горищі замку.

П’ять днів тривав цей курс дезинфекції та ревіталізації. Після чого маркіз наказав зупинити вентилятор й перевів Гренуя у ванну кімнату, де його кілька годин вимочували в теплій дощовій воді і нарешті вимили з голови до п’ят милом з додатками горіхової олії, яке привезли з міста Потосі в Андах. Йому позрізали нігті на руках і ногах, почистили зуби тонким порошком з доломітового вапна, поголили, постригли і зачесали, а тоді волосся закучерявили та ще й припудрили. Запросили кравця, шевця, і Гренуй отримав пошиту для нього шовкову сорочку з білим жабо і білим рюшем на манжетах, шовкові панчохи, камзол, панталони, і голубий оксамитовий жилет, і гарні черевики з пряжками із чорної шкіри, правий з яких уміло маскував його понівечену ногу. Маркіз власноручно припудрив білим тальком рябе Гренуєве обличчя, трохи підмалював карміном губи та щоки і м’яким олівцем з липового вугілля надав бровам справді благородного вигину. Потім він побризкав на нього своїми особистими парфумами з досить простим запахом фіалки, відійшов кілька кроків назад і довго не міг підшукати слів, аби виразити своє захоплення.

— Добродію, — почав він нарешті, — я в захваті від самого себе. Я приголомшений своєю геніальністю. Звичайно, я ніколи не сумнівався в правильності моєї флюїдальної теорії; зовсім ні; проте таке блискуче її підтвердження в практичній терапії мене приголомшує. Ви були твариною, а я зробив з вас людину. Це просто-таки божественне діяння. Дозвольте ж мені розчулитися! Підійдіть ось до того дзеркала й подивіться на себе! Ви уперше в житті дізнаєтесь, що ви людина; не те щоб якась надзвичайна чи особлива, але цілком нормальна людина. Підійдіть-но, добродію! Погляньте на себе й подивуйтеся з того, що я із вас створив!

Уперше в житті Гренуя називали «добродієм».

Він підійшов до дзеркала й подивився в нього. Досі він ще ніколи не дивився в дзеркало. Він побачив перед собою пана в блакитному вишуканому одязі, в білій сорочці та шовкових панчохах і зовсім інстинктивно зігнувся, як це робив завжди перед такими вифранченими панами. Проте пан у дзеркалі також зігнувся, а коли Гренуй знову випростався, вифранчений пан зробив те ж саме, після чого обидва завмерли, пильно роздивляючись одне одного.

Найбільше Гренуя приголомшив той факт, що він мав такий неймовірно нормальний вигляд. Маркіз мав рацію: в ньому не було нічого особливого, — негарний з себе, але й не надто бридкий. Він був трохи замалого зросту, трохи незграбний, обличчя мав трохи невиразне, тобто він був такий, як і тисячі інших людей. Якщо він зараз піде по вулиці, жодна людина не зверне на нього уваги. Та й навряд чи впав би в око хтось такий, яким він став тепер. Хіба що в тому разі, коли б цей хтось, окрім фіалок, нічим не пахнув, як отой пан в дзеркалі і як він сам, що стояв перед ним.

А ще десять днів тому селяни, загледівши його, з вереском розбігалися в різні боки. Тоді він