Читати книгу - "Карибська таємниця"

— То Едвард Гілінґдон теж був до цього причетний?

— Атож, вона причарувала і його. Люди це помічали. Лакі — або міс Ґрейторекс — нацьковувала їх один на одного. Ґреґорі Дайсона й Едварда Гілінґдона. Вона завжди була жінкою дуже привабливою, цього не можна не визнати.

— Хоч тепер вона вже не така молода, якою була колись, — відповіла міс Марпл.

— Звісно, не така. Але вона завжди вміла подати себе й добре нафарбуватися. Звісно, не така яскрава, як тоді, коли була лише вбогою родичкою. Про свою кузину, як вважали, Лакі дуже піклувалася. Але бачите, що з того вийшло.

— Але що там була за історія з аптекою — і як про це довідалися?

— Річ у тім, що це сталося не в Джеймстауні, а тоді, коли вони перебували на Мартиніці. Французи, наскільки мені відомо, не так пильно ставляться до наркотичних ліків, як ми, той аптекар щось комусь розповів, й історія стала відомою. Та ви ж знаєте, як відбуваються такі речі.

Міс Марпл це знала краще, аніж будь-хто.

— Він розповів, що полковник Гілінґдон прийшов купувати ліки, не знаючи, що він купує, бо весь час зазирав у папірець, де було написано назву тих ліків. Одне слово, як я вже сказала, почалися розмови.

— Але я не можу зрозуміти, чому полковник Гілінґдон… — почала міс Марпл, спохмурнівши.

— Я думаю, його просто використали. Хай там як, а Ґреґорі Дайсон одружився майже через непристойно короткий час після смерті дружини. Десь через місяць, якщо я не помиляюся.

Вони подивилися одна на одну.

— Але справжньої підозри не виникло? — запитала міс Марпл.

— Ні, були тільки розмови. Можливо, жодної краплини правди в них не було.

— Майор Полґрейв так не думав.

— Він вам так сказав?

— Я не дуже уважно слухала, — зізналася міс Марпл. — Мені лише цікаво запитати, чи не сказав він того самого й вам?

— Він показав мені її одного дня, — повідомила міс Прескот.

— Та невже? Він справді показав на неї?

— Так. Правду кажучи, я спочатку думала, що він показує на місіс Гілінґдон. Він засміявся хрипким сміхом і сказав: «Погляньте он на ту жінку. На мою думку, це і жінка, яка скоїла вбивство й вийшла сухою з води». Я, звичайно, була приголомшена і сказала: «Ви, звичайно, жартуєте, майоре Полґрейв», а він сказав: «Так, так, моя люба леді, назвімо це жартом». Дайсони й Гілінґдони сиділи за столом зовсім близько від нас, і я злякалася, що вони почують. А майор захихотів і сказав:

«Я не хотів би разом випивати з тією особою й дозволяти їй готувати мені коктейль. Це було б те саме, що вечеряти з Борджіа».

— Як цікаво, — сказала міс Марпл. — А він згадував… про фотографію?

— Я не пам'ятаю… Ви маєте на увазі вирізку з газети?

Міс Марпл, уже готова відповісти, стулила рота. Сонце на мить заховалося за тінню. Евелін Гілінґдон зупинилася біля них.

— Доброго ранку, — сказала вона.

— А я сушила собі голову, куди ви заподілися, — сказала міс Прескот, піднявши голову й весело усміхаючись.

— Я була в Джеймстауні, мені там треба було купити дещо.

— Он як.

Міс Прескот озирнулася навколо неуважним поглядом, й Евелін Гілінґдон сказала:

— О, я не брала Едварда із собою. Чоловіки ненавидять, коли їх водять по крамницях.

— Ви знайшли що-небудь цікаве?

— Це було не просто ходіння по крамницях. Мені треба було в аптеку.

З усмішкою та легким поклоном вона пішла далі, вниз по пляжу.

— Такі вони приємні люди, Гілінґдони, — сказала міс Прескот, — хоч зрозуміти її не так легко, правда ж? Я хочу сказати, вона завжди люб'язна та приємна й усе таке, але це не допомагає пізнати її краще.

Міс Марпл замислено кивнула головою.

— Ніколи не знаєш, що вона думає, — сказала міс Прескот.

— Можливо, так воно й краще, — сказала міс Марпл.

— Пробачте?

— Та я нічого такого не сказала, але я завжди мала відчуття, що її думки навряд чи комусь сподобалися б.

— О, я розумію, що ви маєте на увазі, — сказала з дещо спантеличеним виразом обличчя міс Прескот. Вона провадила, трохи змінивши тему: — Здається, вони мають дуже гарний маєток у Гемпширі та сина — чи то двох синів — які нещодавно переселилися — чи то один із них переселився — до Вінчестера.

— А ви добре знаєте Гемпшир?

— Ні. Майже зовсім не знаю. Думаю, їхній маєток десь поблизу від Олтона.

— Зрозуміло. — Міс Марпл зробила паузу, а потім запитала: — А де живуть Дайсони?

— У Каліфорнії, — сказала міс Прескот. — Це коли вони вдома. Вони майже весь час мандрують.

— Ти так мало знаєш про людей, яких ти зустрічаєш під час своїх мандрів, — сказала міс Марпл. — Я хочу сказати — як би мені це висловити, — ти знаєш тільки те, що вони захочуть розповісти тобі про себе. Наприклад, я досі не знала, що Дайсони живуть у Каліфорнії.

Міс Прескот здавалася здивованою.

— Я певна, містер Дайсон про це згадував.

— Так. Достоту так. Саме це я й мала на увазі. І те саме маємо у випадку Гілінґдонів. Тобто коли ви кажете, що вони живуть у Гемпширі, то ви просто повторюєте те, що вони вам сказали, чи не так?

Міс Прескот, схоже, стривожилася.

— Ви хочете сказати, вони не живуть у Гемпширі? — запитала вона.

— Ні, зовсім ні, — сказала міс Марпл тоном вибачення. — Я лише використала їх як приклад, викладаючи свої міркування про те, що ми знаємо й чого не знаємо про людей. — Вона додала: — Я вам казала, що живу в Сент-Мері-Мід, у селі, про яке ви, безперечно, ніколи не чули. Але знання про це — якщо мені буде дозволено так висловитися — не належить до вашого власного знання, чи не так?

Міс Прескот утрималася й не сказала, що їй, власне, байдужісінько, де саме живе міс Марпл. У якомусь селі на півдні Англії — і це все, що вона знала.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — поквапно погодилася вона, — я знаю, людям треба бути дуже обачними, коли вони виїздять