Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Але перш ніж він устиг зробити наступну ставку, я зіграв з ним «у три числа з додатковим». Тобто почав ставити не тільки на три числа одного сектора рулетки: «тридцять, вісім, двадцять три», «двадцять чотири, шістнадцять, тридцять три» або «двадцять шість, зеро, тридцять два», — але і на колір, який вважав виграшним. Для чисел «тридцять, вісім, двадцять три» це був червоний.

Це було складніше, і навіть удвох, а тепер біля мого столу перебували вже двоє круп’є, вони не знали, що робити.

Але в хлопців була своя система, і вони могли грати за нею, майже завжди ставлячи туди ж, куди і я.

Оце й усе. Більше вони нічого придумати не могли. А оскільки на одному числі опинялися дві ставки, їхня і моя, ми вигравали разом. Але на відміну від мене, хлопці не могли після гри поміняти фішки на гроші і забрати з собою свої виграші. Вони повинні були повернути їх у касу казино.

Навіть тоді, коли їх стало троє, ситуація не змінилася.

А я, постоявши півгодини за їхнім столом, освоївся настільки, що почав грати винятково на одне число, причім дублюючи ставку. Адже, скажімо, «тридцять шість» — це не тільки «тридцять шість», а ще і «чіт», «червоне», «третя дюжина по вертикалі» і «третя дюжина по горизонталі». От я і робив ставки за всіма варіантами, тому що верхня межа ставок за столом була всього три тисячі, а так я міг «пускати в обіг» одинадцять.

І це було класно. Класно настільки, що Мишкові навіть довелося зупиняти мене.

Але як тільки до нашого столу підійшов захеканий круп’є-професіонал, якого вони поспіхом привезли сюди із «З вечора до рання», я й сам зрозумів, що треба закруглятися.

Не встигнувши відсапатися, круп’є, якого я упізнав, як тільки він увійшов у зал, втрутився у гру — відразу ж «закинув» кульку в гніздо, на яке я не ставив.

І я програв: і на «чорному», і на «лишці», і на «першій» і «другій» дюжинах, на «четвертій трійці» і на «одинадцятьох», втративши майже шістнадцять тисяч.

Але я виграв стільки, що це було незначною втратою.

— Я до машини, — сказав Мишко, який вирішив, що спершу треба добратися до пістолетів, а вже потім розмірковувати над тим, чи погодяться нам виплатити гроші, і як діяти у разі їхньої незгоди.

Але вони віддали нам усе до копійки.

Правда, дівчина за стійкою обміну фішок запитала наш податковий код.

Я загубив його разом із паспортом, тому назвав їй дванадцять цифр, які спали на думку, назвавшись Мироном Петровичем Динамо.

— Динамо? — перепитала вона.

— Атож, — сказав я і взяв гроші та чек.

Коли я сів у машину, то віддав його Мишкові.

Побачивши суму, Мишко мовив:

— Супер.

— Авжеж, — погодився я.

Тепер ми володіли сумою, якої було достатньо для того, щоб зіграти в одну велику гру, після якої ми б могли повернутися пограти з тими, хто обібрав нас до нитки.

Сто сімдесят шість тисяч.

Стільки ми виграли.

Отже, ми заробили сто сімдесят шість тисяч. Чому так мало? Я занадто звик грати, будучи «налаштованим Ігоровичем на виграш». Мені бракувало його голосу, який перетворював мій мозок на комп’ютер. А оскільки мій мозок не був комп’ютером, я помилявся і вигравав не чотирнадцять ставок із п’ятнадцяти, як завжди, а лише дві з п’яти.

От і виходило, що перш ніж виграти шістнадцять тисяч, я мав програти десять. Тому зібрану суму — сто сімдесят шість тисяч — не можна вважати маленькою.

Якось Мишко спробував налаштувати мене на гру.

За два з половиною роки він вивчив слова Ігоровича напам’ять, тож став переді мною і почав навіювати їх мені:

— Не існує нічого, крім гри. Тільки гра і ти…

Він був занадто серйозний, так старався і напружувався, що я не витримав і розреготався.

— Чого зуби скалиш? — образився Мишко.

— Облиш, — сказав я..

— Ні, — Мишко не хотів здаватися, — спробуймо ще раз.

— Досить, — сказав я, — однак нічого не вийде.

Гіпнотизером він не став, однак стрілком був першокласним.

Ми везли в машині сто сімдесят шість тисяч. Це була пристойна сума. Принаймні, ми могли зробити паспорти і перебратися через кордон до Великої Північної Країни. А там зіграти в розкішному, схожому на казковий палац казино, в якому за чарку абсенту платять тисячну фішку, а на стоянках обслуга не відчиняє дверцята машин, якщо їхні ручки не інкрустовані дев’яностокаратним золотом, клієнти ж за годину витрачають сімсот тисяч. Ми могли пустити в хід свої гроші і без жодних проблем винести із собою у десять, у двадцять разів більше, ніж принесли.

Велика Північна Країна. Двічі ми грали в її казино, коли усе до копійки програвали в себе вдома. Двічі ми поверталися з валізою, повною грошей. Але ніхто з нас не хотів залишитися там назавжди: для цього нам треба було стати командирами бойових загонів, адже якщо ти виграєш щовечора дев’ятсот тисяч, то в тебе має бути щонайменше двадцять п’ять озброєних автоматами стрілків, обслуга з дванадцяти осіб