Читати книгу - "Сусід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти своїх речей не брав? — я безбарвним голосом.
— Навіщо? Все можна купити на місці. — Спокійно.
В нього завжди були відповіді на всі питання. Стратег.
Потяг віз нас до Одеси, а звідти півтори години автобусом «Одеса-Березанка».
Бездумно вдивлялася в одноманітні пейзажі вздовж дороги, не чіпаючись поглядом за щось певне. Було байдуже куди мене везе, бо й так нічого змінити не могла.
— Надовго?
— Не думаю. Знайду гроші, віддам, тоді можна буде все пояснити. Можливо, вдасться заробити більше ніж планувалось, то…
— Пусте.
— Ти про що?
— Про заробити. Просто віддай їм їхнє. Все віддай…
— Як скажеш, люба.
Притулив за плечі. Ніжно і міцно одночас. Як колись. Я зажмурила очі. Лишилась лише тонесенька смужка світла. Дерева в ній змаліли і замиготіли ще з більшою швидкість. Те видиво лоскотало. Від цього потекли сльози.
— Тобі щось болить?
— Ні-ні. — Я заперечливо замотуляла головою.
— Тоді що?
— Мені добре.
…— Не вірить.
— Я… щаслива.
— Краще подрімай. Скоро будемо на місці.
Квартира виглядала так, наче хтось поспіхом виїжджав звідси. Валялися книжки з видертими зі середини сторінками, брудний посуд. На стінах криво висіли репродукції невідомих майстрів. Пейзаж з берізками, сільська хата, оточена тином з мальвами. Кілька аплікацій з соломи на чорному фоні.
Два білі з коричневими квітами баняки стояли під столом на кухні. Шафки, де б вони могли зберігатись не було. Кілька різних тарілок стовбичили кривою гіркою на підвіконні поряд зі засохлим вазонком. На столі одиноко тулились до себе два темно-сині горнятка зі золотою смужкою.
Я не витримала і сміхнулась.
— Щось не так? — Задиркувато.
— Та ні. Трохи поприбирати і все буде як у людей. Горнятка… горнятка точно такі як в тітки Орисі…
Господи!
— Що за тітка Орися?
— Мамина… мамина… — Я нічого путнього не могла придумати, а правди сказати також не сміла.
Володька чекав. Як гриф.
— Подруга. — Зраділа я, що хоч щось прийшло до порожньої голови. — Подруга дитинства. Ми до неї часто ходили, поки вона жила.
Тю! Ну й придумала. Надіюсь та моя жалюгідна брехня ніскілечки не зашкодить живій жінці.
— А-а-а. — в цю ж мить втратив до мене всенький інтерес.
Попід стіну єдиної кімнати стояв складений диван. Поруч сояв стіл і чотири крісла. Навпроти дивану дві шафи: одна на одяг, інша на посуд. На поличці лежала серветка бідно вишити чорними і цегловими нитками.
Захотілося плакати. Поки стримувала сльози — знудило.
До лазнички вели глухі двері, пофарбовані їдкою салатовою фарбою. Старенькі унітаз, ванна і умивальник. Здавалося, плин часу в цьому убогому приміщенні спинився віддоті, як втановили ці сантехнічні прилади.
Кахельної плитки на стінах також не було — та ж їдка фарба, що й на дверях. Все навколо виглядало ворожим і… погрозливим. Лише долівка усміхалась до мене вищербленими плиточками, наче беззубий рот.
Мене вирвало просто на ту щербату посмішку.
— Господи. Ще того бракувало. Ти не можеш блювати в унітаз? — Говорив різко і швидко, наче боявся, що стану заперечувати.
— Пробач, я не встигла. — Промлямлила я у відповідь, очима шукаючи бодай щось, аби втерти рота.
— На. — Витяг з кишені маринарки пакет одноразових паперових хусточок.
Від згадки про маринарку, що невідомо звідки взялася, мене знову вирвало.
Нестерпний запах блювотиння миттєво заполонив тісний простір помешканя. Володька відрухово пішов відчиняти вікна.
— Диван розкладається? — Я.
— Що?
— Питаю чи розкладається диван.
Стою перед ним зі старим рушником, що самотньо, мов повішальник, висів зі зворотнього боку дверей до лазнички. Почала чим є прибрати за собою.
— Тобі що, місця мало на одній половині?
— Ні. А ти?
— До чого тут я? В мене за три години потяг. Так що якщо хочеш, пішли десь перекусимо і я буду їхати.
Рушник випав мені з рук. Володька провів його падіння осудливим поглядом.
— Ти не зали-шиш-ся? — Я судорожно хапала повітря пересохлим ротом з гірким присмаком блювотиння змішаного з розпачем.
— Я б з радістю, але багато роботи. Ти ж знаєш.
Обідали в тихому кафе недалеко від п’ятиповерхового будинку, де Володька винайняв квартиру. Апетиту в мене не було, але рідкого росолу з дрібними макаронами довелося з’їсти, аби не дратувати чоловіка. Мені не хотілось запам’ятати його з перекошеним від незадоволення обличчям.
Володька з’їв окрім росолу ще порцію вареників і салат олів’є. Витер рот серветкою, задоволено потер руки.
— Смачно. — Глянув в мій бік. — Сама дасиш раду поприбирати, чи просити власницю помешкання, щоб когось прислала?
На мить уявила собі чужу людину, яка порається в моїй нехай і тимчасовій домівці і заперечливо захитала головою.
— Сама.
— От і чудово. Тепер іди до дому і трохи відпочить. Завтра прибереш. В тебе тепер буде багато часу.
— А ти?
— Я вже поїду.
— Заходити не будеш?
— Нема коли. За двадцять хвилин автобус до Одеси. Потрібно ще взяти квитки.
Витягнув з кишені конверт і поклав на стіл.
— Що це? — Спитала я, хоч одрау здогадалась — відкупні.
Чомусь взяла конверт до рук і заглянула всередину. Кілька крупніших купюр, декілька дрібніших. Мало.
— Небагато. — Знітився. Мабуть не чекав, що подивлюсь відразу. — Але на першу пору повинно вистарчити. Ну, все. Я пішов.
— А роддом? В Березанці є роддом?
Володька не присів, а мішком ввалився на своє місце.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сусід», після закриття браузера.