Читати книгу - "Вічний календар"

«То двір Гриця Баревича, який тепер отоманом у Митниці, — сказав їм Тимко. — Якщо хочете, щоб вас посікли яничари, то грабуйте».

«Але видно, що заможний…» — сказав рудуватий грабіжник.

«Заможний, — відповів Тимко. — Митник. Назбирав грошей. Кажуть, що в нього навіть вікна з віденського шкла».

«Фіть», — присвиснув другий грабіжник.

«І пси в нього такі, що розірвуть кожного, хто зайде у двір».

«Знаємо», — погодився рудий.

Тимко зрозумів, що ці троє підготувалися до нападу на Баревича.

«Є ще один двір», — сказав їм Тимко.

«Де?» — запитався третій, що лежав горілиць, висмоктуючи солодкий нектар із цвіту конюшини. Той третій до цього часу мовчав, і видно було, що саме він верховодив тими двома.

«На Волоському шляху».

«Там також пси й челядь?» — запитав верховода.

«Так, — погодився Гриць, — але нема господаря. І якщо османам донесуть про грабунок двору хорунжого польської гусарії Волянського, то не будуть вони кидатися шукати, хто це зробив».

«Згода», — верховода виплюнув розжований цвіт із густою слиною.

Як відомо з документів, османи переселяли євреїв та вірмен до Андріанополя, Киркилисе і Стамбула. Довідався Ашкеназі, що санджак-бей готовий перевезти всі єврейські родини на нові землі, бо так наказано було йому пашею з Камінче, а паші наказав так чинити великий візир. Чи то османи запідозрили євреїв, що через них передаються польському війську вісті про фортечні оборонні приготування? Чи хотіли потуреччити той край, а євреї не піддавалися? Чи самі євреї, перестрашені військовими походами і грабунками, вирішили покинути Поділля? Бо з-поміж християнської людності знайшлося немало таких, які пристали на османську службу, а дехто визнав Аллаха своїм Господом і забув про Христа. Вони обрізали своїх дітей, і святкували п’ятницю. Можливо, тому й вижили, що не брали зброї до рук, а покірно прийняли нову владу й нову віру. Бо від якогось часу земля, на якій тулилися Язлівець і Митниця та десятки інших містечок і селищ, вважалася нічийною. Була ця земля для війни, і відчувався тут прихід останніх часів. Занепокоївся тоді Ашкеназі. Була в нього крамниця в Язлівцях, була божниця, була Тора, якої не торкнулися ні полум’я, ні цвіль. І була Жидівська брама, якою він тисячі разів в’їжджав і тисячі разів виїжджав із міста. Було ще зо два десятки родин ягуді, що так само, як Ашкеназі, пустили коріння в цю землю. З язловецького каменю побудували ягуді божницю і з язловецького каменю витесували мацеви. Книжок своїх нікому не позичали, бо ніхто не читав їхнього письма. Чекали на свого Месію, а дочекалися війни.

Якогось ранку біля колишньої митної будки зупинилися два десятки возів. Гриць побачив із вікна, що зупинилися вони набрати свіжої води з Червоної керниці. Це були язловецькі євреї. Здивувало Баревича, що не було з ними Ашкеназі. Вийшов у двір, щоб запитати подорожніх, куди вони прямують. Те, що шлях їхній лежить через Волоський гостинець до Ягольниці, Грицеві було зрозуміло й так. Бо чого тоді їхати через Митницю? Через Ягольницю шлях лежить на Кам’янець. Ще більше здивувався Гриць, коли, вийшовши за свою браму, побачив кількох яничарів, що також чекали води — по неї саме пішло кілька мужчин-ягуді. Яничари впізнали Гриця, і один під’їхав до нього. Вони привіталися.

«Далеко їдуть, якщо потрібно стільки води?», — запитав-сказав отаман.

«До Камінче», — відповів яничар.

«То ж язловецькі?»

«Так, — сказав у відповідь чорбаджи. — Самі захотіли виїхати з Язлівця».

«Самі?» — здивовано перепитав митницький отаман.

«Прийшли до санджак-бея й попросили дозволу залишити місто».

«А знаєте такого Ашкеназі? Бо я не бачу його серед цих».

Яничарський офіцер не відповів на запитання — може, не знав, про кого питає цей чоловік.

Від Червоної керниці кілька євреїв несли наповнені водою дерев’яні цеберка. Вода розхлюпувалася. Офіцер гримнув на них, але Баревич одного зупинив:

«Куди ви зібралися?»

«До Андріанополя, пане».

«А де Ашкеназі?»

«Він відмовився їхати. Залишилося з ним кілька родин», — спішно відповів ягуді, бо яничар почав нервувати й наказав рушати.

Інший ягуді, що прибіг допомогти донести воду, сказав:

«Ми залишили Тору, і Ашкеназі ще збере десять мужчин для молитви».

«Війна, пане, виганяє нас із Язлівця», — додав той, кого зупинив був Баревич. Обидва ягуді взяли цеберки й поспішили до своїх возів, де сиділи припорошені їхні жінки й діти.

Санджак-бей дозволив усім ягуді, які цього бажали, виїхати з Язлівець. Надходили тяжкі часи: у містечку важко було прогодувати навіть тих кілька сотень мешканців, почастішали розбійницькі грабунки, польські війська порушували бучацькі домовленості й нападали на прикордонні фортеці, а найвіддаленішою від Стамбула була язловецька. Те, що збирали на податок, споживав гарнізон, а решту відсилали до Камінче. Війна, втрутившись у звичне життя, стала нищівним вогнем, якого не можна пригасити жодними саламандрами. Ашкеназі молився в божниці, щоб Господь післав йому який-небудь знак — як йому чинити: їхати чи залишатися? Тора була в божниці, а отже, Господь перебував із євреями в Язлівцях.

Коли двадцять родин уклали на свої вози все, що вдалося їм зберегти від грабунків, санджак-бей саме відсилав загін яничарів на чолі з офіцером до Камінче. Дізналися про це ягуді й зібрали останні гроші, просячи санджак-бея, щоб яничари охороняли їх у дорозі від можливих нападів. Поласився ага на єврейські гроші й наказав офіцерові та яничарам допровадити ягуді до Камінче. Ті допровадили єврейські вози до