Читати книгу - "Крадій"

Вони дали Ремі три дні відстрочки.

Час на загоєння, як сказали вони.

Третього дня йому дали його карти.

Майори, дружини міністрів, кілька жерців, трохи монашок, двійко торговців, кілька шпигунів, мисливець з південної Африки, слідопит з Непалу — добрі карти, що тут сказати, непоганий набір фігур для гри, але навіть і близько не достатньо хороший.

Йому стало цікаво, що б на це сказав Срібний.

(Він усміхнувся б і не сказав нічого. Ремі не бачив карти Абгіка, але відчував його владу, і відчуває зараз, що карти, які він має — випадково перетасовані, випадково роздані карти — погані. Якщо вони взагалі випадкові.)

Він усміхається арбітрові, що принесла їх йому, та каже:

— Дуже дякую.

Обличчя арбітра невидиме, сховане за вуаллю; вона йде.

На четвертий день він викликав двох своїх фігур — бенгальського солдата, знаменитого тим, що спочатку вбивав, а потім полюбив великих гірських тигрів — та гангстера з Бангкока, який вихвалявся, ніби його двоюрідний брат володів усім Гонконгом і постачав опіум самій королеві Вікторії! Крадій мав автомобіль; солдат мав рушницю. Разом вони поїхали до Дому Ігор.

Біля дверей стояла арбітр, щоб зачекати разом з ними призначеного часу. Вони відпочивали, спершись на капот автомобіля, жували щупальця кальмарів, доки не настала дванадцята година, а тоді Ремі сховав свій годинник, сів на пасажирське крісло та сказав:

— Мені хотілося б щось подивитися.

Вони поїхали до кінотеатру. Коли заграв національний гімн, усі глядачі урочисто підвелися та стояли, поки документальна стрічка показувала, як король оглядав останній тріумф якогось генерала.

Ми, слуги його величності,

Схиляємо свої голови та серця,

Щоб висловити свою повагу правителю, чиї заслуги нескінченні,

Видатному з династії Чакрі,

Найвеличнішому у Сіамі.

...

Нехай усе, чого ти бажаєш, здійсниться

Згідно з надіями твого великого серця,

Бо ми бажаємо твоєї перемоги, ура!

Коли фільм скінчився, Ремі знов глянув на годинник та, поцокавши язиком, сказав:

— Може, до храму?

Вони пішли до Пахум Ванарам, бо крадій переконав, що це достатньо далеко від головних шляхів, щоб там було тихо, але там достатньо велично. Солдат залишився назовні, відмовившись заходити до місця, що таке прикрашене та настільки суперечить його вірі. Крадій поскакав усередину, перестрибуючи сходинки, купив велику жменю пахощів і лягав ниць перед кожним монахом і кожним святим образом. Ремі дивився, як натовп віддає честь попелу давно померлого короля, посидів трохи біля рота кайліна — наполовину дракона, наполовину лева — що ревів і охороняв цей королівський палац, почув удари гонга, зауважив, що тіні стають довшими, та зрештою сказав:

— Хіба тут не чудово було? Ходімо вечеряти.

Вони їли креветок і смажену рибу, щупальця восьминога та зморщену зелену капусту, які купили в продавця біля річки, який божився, що його батько був найкращим рибалкою в бухті, і одного разу спіймав акулу, що була більша, ніж його човен, і не померла навіть коли він у неї влучив гарпуном, підчепив гаком і витяг на сушу.

— Не померла навіть на суші? — ввічливо спитав Ремі.

— Ні! Вона померла лише коли моя мати вирізала її серце, що досі билося, і викинула його назад у море! Чесне слово!

Усі найправдивіші історії, як ми знаємо, закінчується саме цими священними словами.

Коли сонце сіло і вони змили зі своїх рук жир та олію своєї вечері, крадій, захоплений пригодами цього дня, сказав:

— А що далі, сер?

Солдат зітхнув, і у відповідь на запитальний погляд Ремі знизав плечима та сказав:

— Мене сюди привезли полювати.

— Скільки годин минуло від початку полювання?

— Дев'ять? Десять?

— Цього має бути достатньо, — сказав Ремі та повернувся до крадія: — Відвези мене до Дому Ігор.

Знов срібні двері; знов звуки музики.

Знов котяться кості, знов сміх незнайомців, що ніколи не стануть справжніми друзями; ніколи, поки грають у гру.