Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

Я продовжував жити своїм життям: ще з більшим завзяттям шукав сюжети у життєвій суєті, вивуджував нові теми. Але я не міг, зрештою, не зізнатися собі, що як би я не засуджував цього придурка (я його ще не так називав про себе), а проте неприйняття його не було повністю щирим. Все-таки півдня, проведених у нього, залишили якийсь незгладимий слід на мені, на моєму житті. Може, тому я так люто і відкидав його, що він надто вже впливав на мене: і насамперед цією своєю безглуздою таємничістю, незрозумілістю, цією чортівнею своєю. Тому що, проаналізувавши, я зрозумів, що почуття, яке сидить в мені і яке продовжує мене якось зв’язувати з цією людиною, це страх. Так, звичайнісінький, незрозумілий страх — страх перед таємницею, присутністю зовнішньої сили, що його я кілька разів пережив у тому будинку. Це не на жарт мене засмутило: я вважав, що у мене залізне здоров’я, у тому числі психічне, і завжди цим пишався. А цей незрозумілий (основне, що незрозумілий) страх мене принижував. Була навіть думка проконсультуватися у психіатра, але я, звичайно ж, її відігнав.

Що стосується вартості творів цього Герберта-Івана, мого відчуття його величі, то варто було мені опинитися в своєму звичайному світі, як я перестав про це думати. Тобто я пам’ятав про враження від книг, які я там погортав, але знову відродити у собі ті почуття, ті потрясіння я не міг, та й не намагався: вони до мене просто не верталися, і все.

Минуло ще кілька місяців — я майже забув про свою пригоду, тільки розтягнуті сухожилля іноді нагадували про себе.

Але зрідка, незрозуміло для чого, я починав думати про того дивака. Не знаю, що в мені зв’язалося з ним, тому що сам я, як особистість, не бажав більше до нього повертатися. Раптом одного чудового дня я узяв і написав йому листа. Ось його копія переді мною (я зазвичай набираю листи, тому що почерк мій жахливий). Наводжу його повністю.

Шановний пане Соареш!

Вибачте, що турбую. Ми зустрічалися з Вами у травні, за що я Вам щиро вдячний. Мене зацікавила Ваша особистість, Ваша доля. Я, як і раніше, обіцяю Вам не виносити своїх вражень від Вашої обителі на публіку. Мені здається, я Вас зрозумів: Ви боїтеся уваги до себе. Увага для Вас чомусь надзвичайно небезпечна — Ви її всіляко уникаєте: і через те Ви навіть не показуєте суспільству своїх творів. На мою думку, Ви вважаєте, що лише повна безвість робить Вас абсолютно вільним у творчості. Перед Вами стояв вибір — існування хоча б у якій-небудь якості для суспільства, і тоді — неминуча боротьба з нав’язаним Вам суспільством образом (у благополучному фіналі якої Ви аж ніяк не впевнені), або ж — захистити себе, зануривши все своє життя в таємницю, тобто прямий, без боротьби, шлях до свободи. Ви обрали друге.

Шановний пане Соареш! Напишіть мені, чи правильно я Вас зрозумів, Вашу особистість. Повірте: мною керує безкорислива жага пізнання, яка Вам нічим не загрожує. У якомусь сенсі Ваша загадка — це мій власний внутрішній невирішений комплекс. Для мене чомусь дуже важливо, вибачте за ці слова, «розібратися з Вами».

І ще: я боюся, що труди Вашого життя, які, як мені здається, свідчать про те, що Ви або божевільний, або геній, — можуть загинути. Чи не хотіли би Ви зробити які-небудь кроки до їх гарантованого збереження? Якщо я Вас правильно зрозумів, Ваші твори існують у трьох примірниках. Чи давали Ви їх ще комусь читати? Чи не погодилися би Ви, щоб хоча б один екземпляр Вашого зібрання творів зберігався не у Вас (я готовий тримати його у себе)?

Це питання чомусь мене також дуже турбує.

Ще раз — вибачте мені за безцеремонність.

Всіх Вам благ!

Написавши цього листа, я тут же хотів його порвати. Хто це писав? Я не впізнавав себе. Начебто це не я, а щось глибше, ніж я, писало цю сповідь. Якого біса мені потрібен цей Герберт-Іван, його особистість? Так розмірковував я, прямуючи до пошти. Їй-богу, я поняття не маю, навіщо опустив цей лист у скриньку, але, зробивши це, я відчув незрозумілу легкість на душі: я знову міг відключитися і бути собою.

Я наче виконав якийсь неприємний, покладений на мене обов’язок. Причому весь цей час мене не покидало відчуття якоїсь чортівні. Ніби я став, незрозуміло як, другим «я» цього божевільного, зв’язався з ним невидимим біополем. Ні, їй-богу: тут щось було. Я потім знову і знову аналізував свій візит: він так швидко, без особливих розпитувань, впустив мене до себе, — не до себе, у свою душу, ось що важливо! — наче все життя чекав мого приходу. І там, в цій його халабуді, я поводився згідно сценарію його повісті... До мене навіть приходило