Читати книгу - "Світло чорної свічки"

Легіонер вийшов до комори й невдовзі повернувся з пляшкою коньяку. Дуже обережно витяг він ножа з крамаревого плеча, по пояс роздягнув важкопораненого і промив рану коньяком. Потім від полотняного сувою відрізав шмат тканини, порвав його на смужки і, мовби справжній санітар, перев'язав рану. Пораненого переніс до суміжної крихітної спальні і поклав на ліжко. А сам заходився прибирати в кімнаті з кумедною в такій ситуації старанністю. Він навіть змів докупи скалочки скла. А що зв'язаний Лауренц заважав йому, то він звів його і посадовив на стілець. Потім кудись знову щез і по хвилині з'явився з двома смуглявошкірими чоловіками. Їхні обличчя були відкриті. Обидва жителі оазису байдужісінько поглянули на трупа, вхопили його й поволокли з будинку. Легіонер замкнув за ними двері, якусь хвилю постояв у задумі, мовби відпочивав після важкої роботи, потім задоволено оглянув усе довкола і повагом рушив до стола.

— Кругом сама погань,— буркнув він. Гепнувся на стілець, простяг ноги, дістав з кишені пом'яту сигаретну коробку.— Теж закуриш?

Лауренц кивнув головою.

Легіонер і собі закивав і запалив дві сигарети. Одну тицьнув у губи полоненому. Крамар розповів йому, що це за втікач з Ель Параїсо.

— Гидотна земля. Гидотне життя. А ти, ідіоте, вештаєшся тут, де найбільше цієї гидоти. Давно з нашої холодної батьківщини?

— В серпні буде три роки.

— Там найкраще у світі пиво.

— Не тільки пиво.

— Я знаю. Тридцять три золоті медалі з олімпіади, автострада, лікарняна каса і фюрер... Зараз завию від туги.

Легіонер силувано засміявся. Щоб попіл не обтрушувався на підлогу, він замість попільнички підсунув полоненому бляшану накривку.

— Ти завжди так бурчиш, коли згадуєш домівку? — спитав Лауренц і подивився на нього майже із співчуттям.— У такий спосіб не позбудешся туги за батьківщиною, легіонере.

На мить солдат іноземного легіону сторопів. Він став схожий на школярика, що побачив живого журавля, добутого фокусником з порожнього циліндра.

— Патякаєш казна-що, земляче! — врешті відрубав він і засміявся. Та посмішка враз охолола на його губах.

— Ти кажеш: гидотна країна, і ти плюєш на неї, а вночі туга за нею розриває твої груди і ти починаєш скімлити. Все це набагато гірше, аніж голод, спрага, побої, взяті разом. Ти виїхав через нацистів?

— А ти хіба ні? — Легіонер раз по раз затягувався димом.

— Ні. В усякому разі, я не накивав від них п'ятами, хоч зовні це, може, й так виглядало.

— Гадаєш, я злякався коричневосорочечників?

— А форма? — Лауренц крутнув головою і кивком указав на срібні трикутнички, нашиті на рукави куртки. Якщо ти їх не злякався, то навіщо це? В солдата ти міг гратися й удома.

— Неправда. Гітлер з його кодлом — це не найгірше. Народ, що допустив таке,— бидло. От того я дременув. Тепер зрозумів?

— Ні. В тому народі, що ти називаєш бидлом, я знаю багатьох людей, які щось робили і роблять проти Гітлера і його кодла.

— Антифашисти? — Легіонер скорчив гримасу, яка мала виразити зневагу.— Тебе одного з тієї породи зустрів я. Інші конають у концтаборах. Ідеалісти!

— Вони хоч знають, за що вмирають. А ти знатимеш?

— Високі слова. Тисяча франків — це тисяча франків, а народ був і є бидлом. Коли б тут було дзеркало, ти б міг подивитись у нього й запитати самого себе: «Чи далеко я зайшов із своїми благородними цілями?» Побачив би не дуже привабливу картину.

— Якщо ми обидва у дзеркалі... тоді звичайно... Одначе кількома рухами ти можеш усе змінити.

— Що я, пришелепкуватий? Ота історія з твоєю втечею з іспанської тюрми, що розповів мені отой,— він головою кивнув на двері крамаревої спальні,— щось занадто скидається на «Тисячу і одну ніч». Ну, нехай це й не брехня, але все інше — не конче правда.

— А що ж?

— Мені здається інколи, що тільки останній пройдисвіт може вирватися з концентраційного табору. Виплюнь недокурок сюди!

— Я б перехилив одну,— промовив Лауренц і подивився на коньяк, яким легіонер промивав крамареві рану. Коньяку ще лишилось півпляшки.

— Часом ти й путнє можеш сказати,— буркнув легіонер. Тоді розшукав дві чарки й наповнив їх. Потім почухав собі підборіддя і, замислено оглянувши полоненого, промовив: — Не люблю я за один день аж двох посилати в лоно аллаха. Тож не роби дурниць, хлопчику!— Легіонер звільнив йому з-за спини руки і зв'язав їх спереду. Тепер полонений міг сам піднести чарку до рота.

Вони випили коньяк, і легіонер, смакуючи, поплямкав губами.

— Що ж далі? — спитав Лауренц.

— Чекати і пити коньяк,— відповів легіонер.

— Алкоголь збуджує у мене апетит. А у тебе?

— О, так, на дівчаток,— сказав легіонер, але встав і подався до комори. Невдовзі він повернувся з пачкою сухарів і