Читати книгу - "Лоліта"

20

24.

Iльми й тополi повертались до рiзко навального вiтру хитливими спинами й грозова хмара чорнiла над бiлою вежею рамздельської церкви, коли я роздивився востаннє перед вiд'їздом. Для невiдомих пригод я залишав мертвотно-блiдий будинок, де винайняв кiмнату десять тижнiв тому. Вже спущенi були жалюзi — недорогi, практичнi жалюзi з бамбука. "Верандам i внутрiшнiй оздобi будинку їх розкiшний матерiал надає модерного драматичного характеру", говорив прей-скурант. Пiсля цього небесна обитель має видатись доволi-таки голою. Крапля дощу впала менi на кiстку руки. Я вернувся в будинок за чимось, поки Джон складав мої валiзи у вiз, й тодi виникла курйозна рiч. Не знаю, чи достатньо я пiдкреслив в цих невеселих нотатках особливу, саме-таки запаморочливу дiю, яку цiкавий вигляд автора — псевдо-кельтичний, привабно-мавпячий, мужнiй, iз домiшкою чогось хлоп'ячого — справляв на жiнок будь-якого вiку та стану. Звiсно, такi заяви вiд першої особи можуть видатись смiшними; та час вiд часу я змушений нагадати про мою зовнiшнiсть читачевi, як декотрий професiйний романiст, який дав персонажевi який-небудь кунштик або собаку, бачить себе змушеним пред'явити цього собаку або цей кунштик всякий раз, коли даний персонаж з'являється. Стосовно мене цей прийом мiстить, певно, в собi глибокий сенс. Смеркове чарування моїх рис має залишатись у полi зору читача, котрий бажає по-справжньому зрозумiти мою повiсть. Недолiтня Ло млiла вiд шарму Гумберта, як млiла вiд корчуватої музики; доросла Лотта любила мене iз владною, зрiлою пристрастю, котру нинi жалiю й поважаю в бiльшому ступенi, нiж дозволено сказати. Тридцятиоднорiчна Джоана Фарло, будучи цiлковитою неврастенiчкою, дуже-таки, вочевидь, закохалась у мене.

В її красi було щось рiзке, iндейське. Засмага в неї була теракотова.

Її губи були як великi червоногарячi слимаки, й коли вона вибухала своїм характерним гавкаючим смiхом, то показувала великi тьмянi зуби й безкровнi ясна. Вона була дуже висока на зрiст, носила або сандалiї й вузькi штанцi, або широкi спiдницi й балетнi пантофлi; пила скотч у будь-якiй кiлькостi; двiчi викинула; вигадувала оповiдання про тварин для юнацтва; малювала, як вiдомо моєму читачевi, озернi види; вже носила в собi зачаток рака, вiд якого мала вмерти два роки по тому. Вона здавалась менi безнадiйно незглядною. Судiть же про мiй переляк, коли за кiлька секунд до мого вiд'їзду (ми з нею стояли в передпокої) Джоана взяла мене за скронi своїми завжди тремтячими пальцями й зi сльозами в яскраво-синiх очах спробувала, без великого успiху, присмоктатись до моїх вуст.

"Побережiть себе", сказала вона, "та поцiлуйте за мене доньку".

Удар грому прокотився через весь дiм, i Джоана додала: "Можливо, де-небудь, коли-небудь, за менш жахливих обставин ми ще побачимось". (Джоано! Чим би ти не була, в мiнус-просторi або в плюс-часi, вибач менi все це — беручи й цi дужки).

Хвилину по тому я вже обмiнювався з нею i з ним прощальними потисками, на вулицi, й усе кружляло, летiло перед початком бiлої зливи, й фургон з матрацем з Фiладельфiї самовпевнено котився вниз до опустiлого будинку, й пилюка бiгла й вилась по тiй самiй траурнiй плитi, де Шарлотта, коли для мене припiдняли плед, з'явилась лежачи клубочком, iз зовсiм нестронутими очима, з iще вологими чорними вiями, злиплими, як твої, Лолiто!

25.

Здавалося б тепер, коли всi перепони були усунутi й передi мною вiдкрилась перспектива безмежної втiхи, я мiг подумки вiдкинутись назад iз подихом солодкого полегшення. Eh bien, pas du tout. Замiсть того, щоб нiжитись в промiннi всмiхненої фортуни, я був пройнятий чисто етичними сумнiвами й страхами. Наприклад: чи не вiзьмуть люди за дивину, що Лолiту так уперто не допускали до участi нi в радiсних, анi в жалобних сiмейних учтах? Як пам'ятаєте, вона не була присутня на нашому весiллi. Та ось ще до цього: якщо прийняти, що нi в чому не винну жiнку знищила простягнута хтозна звiдки довга волохата рука збiжностi, чи не могла вона в нехристиянську хвилинку забути вчинок своєї правицi й шуйцею передати Лолiтi чиюсь несвоєчасну записку спiвчування? Правда, звiт про пригоду з'явився тiльки в рамздельськiй газетцi; його не було нi в Паркiнґтонських вiдомостях, нi в Клаймаксовому вiснику; мiсцевi смертi позбавленi федерального iнтересу, а табiр "Ку" знаходився не в нашому штатi; та я не мiг припинити в'являти, що якимсь чином Доллi Гейз вже повiдомлена й що в той самий час, коли я за нею їду, невiдомi менi друзi мчать її в Рамздель. Ще тривожнiшим вiд усiх цих домислiв та пiклувань було те, що Гумберт Гумберт, скорозлiплений американський громадянин темного європейського походження, не зужив жодного заходу для того, щоб стати законним опiкуном дiвчинки (дванадцяти рокiв i семи мiсяцiв од народження), залишеної вiд його покiйної жони. Чи насмiлюсь ужити таких заходiв? Я не мiг приборкати подрог, коли траплялось менi уявити собi голизну свою, здушену таємничими статутами в нищiвно рiзкому свiтлi цивiльних законiв.

Мiй план був дивом первiсного мистецтва: я вирiшив, що махну в табiр "Ку", скажу Лолiтi, що її матiр лагодиться на серйозну операцiю в неiснуючiй лiкарнi й по цьому буду кочувати з моєю напiвсонною нiмфеткою з одного готелю до iншого, поки матiр буде поволi, але напевно одужувати й нарештi помре. Та по дорозi до табору я вiдчув зростаючий неспокiй. Мене гнiтила думка, що вона може вже й не бути там або я знайду замiсть безтурботної Лолiти залякану сирiтку, що вимагає з плачем присутностi будь-яких близьких приятелiв сiм'ї. Подружжя Фарло, слава богу, вона ледве знала, та чи не могли бути iншi, менi невiдомi, особи? Врештi-решт, я намислив улаштувати оту мiжмiську розмову, яку я недавно так вдало симулював. Падав сильний дощ, коли я зупинився при панелi в спотвореному негодою передмiстi Паркiнґтона, майже перед роздорiжжям, одне вiття якого лягло в обхiд мiста й вело на шосе, перетинаюче ланцюг пагорбiв в напрямку озера Клаймакс i табору "Ку".

Вимикнувши мотор, я не менш як хвилину просидiв у