Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

За п’ять хвилин дві строфи було зладжено. Але, щоб викінчити твір, була потрібна третя. І, як на те, перш ніж постала третя, натхнення звітрилося. Емілі простувала додому замріяна і, поки дійшла до Місячного Серпа, скомпонувала й ті рядки, що, на її думку, мали вивершити поетичну цілість.

Вона була вельми задоволена і неабияк собою пишалася, бо вважала цей незаписаний ще віршик найкращим зі своїх дотеперішніх творів. А вже встигла скомпонувати трійко невеличких поезій. Мусить поквапитись на горище й занотувати свіжих три строфи, щоб, не дай Боже, не забути їх. Але на сходах заступила їй дорогу тітка Елізабет.

— Емілі, де ти залишила черевички й панчохи?

— У рівчаку біля брами, — призналася Емілі, брутально скинена із хмар на грішну землю.

— І ти пішла до крамниці босоніж?

— Так.

— Попри те, що я тобі не дозволила?

Останнє запитання видалося Емілі зайвим, тож не відповіла нічого. А для тітки Елізабет вочевидь настав час реваншу.

Емілі замкнули в гардеробі, тут вона мала залишатися аж до ночі. Даремно благала зглянутись і скасувати покарання. Силкувалась навіть дивитися Мурреївським поглядом, але навмисно, річ очевидна, його не вдавалося викликати.

— Не замикай мене тут саму, тітко Елізабет, — просилася вона. — Я знаю, що була неслухняна, а все ж не зачиняй мене в гардеробі!

Тітка лишалася невблаганною. Вона здавала собі справу, що це жорстоко — зачинити таку надміру вразливу дитину, як Емілі, в темному приміщенні. Проте казала собі, що виконує свій обов’язок. Не усвідомлювала й не повірила б, якби хтось їй сказав, що вона просто-напросто мститься за свою власну поразку, за переляк, якого зазнала того пам’ятного дня, коли бралася обтинати, але так і не обтяла своїй вихованці волосся. Тітка Елізабет не сумнівалася, що була приголомшена випадковою родовою подібністю, котра з такою силою проявилася під час бурхливої сцени. Вона соромилася свого переляку. Мурреївська пиха зазнала болючого, до крові, ураження; рана почала зарубцьовуватись лише тоді, як тітка повернула ключа в замку, зачинивши в темному гардеробі смертельно бліду провинницю. Емілі, маленька, покинута, беззахисна, з очима, що виражали такий жах, який аж ніяк не повинен з’являтися в дитячих очах, міцно притулилася до замкнених дверей. Коло них було не так моторошно: мала змогу не думати про те, що діється за її спиною. А в цьому великому, погано освітленому приміщенні могло діятись що завгодно. Цей широкий, порожній і темний замкнений простір виповнював її непереборним страхом. Скільки пам’ять сягала, завжди боялася темних чи тьмавих покоїв, якщо знаходилась там самотою при зачинених дверях.

Вікна в гардеробі були завішані важкою темно-зеленою матерією. Велике ложе з балдахіном, що стояло посередині приміщення, було накрите знов-таки темною матерією. Що вона робитиме, як із фалд балдахіну зненацька висунеться чиясь моторошна рука і вчепиться в неї своїми кігтями? На стінах висіли портрети Мурреїв. Але найжахливішим виявилось опудало арктичної сови, що витріщалася на неї з-під стелі своїми осклілими очима. Добачивши її, Емілі голосно скрикнула, відтак присіла навпочіпки в кутку біля дверей, настрашена ще й власним голосом, що глухо прозвучав у просторому похмурому приміщенні, та кількаразовим його відлунням. Вона відчула гостре бажання, аби щось таки вискочило з того ложа і в будь-який спосіб поклало край її тортурам.

— Цікаво, що сказала б тітка Елізабет, якби мене знайшли тут мертвою, — подумала вона зловтішно.

Хоч і боялася пітьми, однак почала вже подумки снувати сюжет драматичного оповідання на тему своїх злопригод і на відстані відчувати докори сумління тітки Елізабет, неначе впевнена була, що вони таки ятрять їй душу. Вона постановила собі прикинутись зомлілою й опритомніти лишень тоді, коли всі будуть достатньою мірою згорьовані й каятимуться у скоєному. Адже тут, у цім покої, вмирали люди. За словами кузена Джиммі, до Мурреївських традицій належав і звичай переносити вмирущих членів родини до гардеробу, щоб вони відходили у вічність, оточені портретами кревних, під цим високим склепінням. Емілі бачила їх мовби навіч — усіх, хто сконав на он тому широкому одрі. Відчувала, що ладна скрикнути знову, одначе здушила зойк у собі. Дочка Стара не має права бути страхополохом. Але ж та проклятуща сова! Якщо відвести від неї погляд, то згодом, без сумніву, виявиться, що птах спустився долі й крокує до неї, розправивши крила і розтуливши свого величезного дзьоба. Емілі не відривала від птаха очей, щоб не дати йому змоги вільно пересуватися. На чолі відчувала краплі холодного поту.

І раптом сонячний промінь пробився крізь шпаринку між віконницями і впав на портрет дідуся Муррея. Вмить його лице — похмуре, суворе, якесь надприродне — виринуло з темряви. Тут нерви Емілі не витримали. У гострому нападі панічного страху вона ринула до вікна, рвучким рухом розсунула зелені завіси і, ставши навшпиньки, відчинила віконницю. За вікнами простилався чудовий краєвид, плинуло тихе, спокійне людське життя. А ззовні до стіни будинку, майже сягаючи вікон, була приставлена драбина! Емілі подумала, що сталося диво, що драбина з’явилася для того, щоб вона дістала змогу втекти із своєї темниці.

Кузен Джиммі протягом цілого ранку підіймався і спускався цією драбиною, садячи всяку городину на вкритому шаром землі даху молочарні. Драбина була вже добряче пошкоджена, і Джиммі вирішив її позбутися. А тим часом відставив її вбік, тож вона опинилася точно під вікнами гардеробу.

Бистра, мов блискавка, Емілі скочила на підвіконня, впала навколішки, а тоді поволі стала спускатися вділ по хисткій драбині. Занадто переймалася своєю втечею, аби звертати увагу на ламкість спорохнявілих сходинок. І, як нарешті ступила на твердий грунт, щодуху помчала крізь густий чагарник аж до стежки, що вилася край домівки Високого Джона.

Тут вона зупинилася перевести дух. Почувала шалену радість, а водночас і страх. Солодким