Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"

Попереду намітився ледь помітний просвіток, і незабаром Марта слідом за Сивим вийшла на таємниче узлісся: ліс одразу знітився й розгубив неабияку частину своєї загадковості.

Вони стояли край розлогої луки. Вдалині глухо шуміла схована від очей ріка — і тільки млин чорнів попереду (Марта здогадалася, що це і є млин, перш ніж зуміла що-небудь до пуття роздивитися), указував на місце, де саме протікає ця ріка.

Але значно ближче до них, майже біля самого узлісся, неймовірно чіткі в сяйві завислого над обрієм місяця, сріблилися та відкидали глибокі чорнильні тіні хрести. Перехняблені, старі й зовсім ще нові хрести невеликого цвинтаря. Зарослі густою травою й запалі горбочки могил, прогнила дерев’яна огорожа…

А біля огорожі стояв ношений на невідомих дорогах тарантас, запряжений одним-єдиним конем. Коняка меланхолійно жувала, час від часу засовуючи морду в рептух, що висів у неї на шиї; за конем, на передку, сидів високий чоловік з темною борідкою клинцем та рудим півнячим пером на знайомому береті, хвацько заламаному набік.

У руках Великий Здрайця тримав рівний стовбурець ліщини й захоплено черкав по ньому крихітним ножичком.

— Підвезти? — запитав Півняче Перо, не відриваючись від свого заняття. — Чи вже приїхали?

Марта безпорадно дивилася на роздовбаний тарантас, на запряжену в нього рябу кобилку, хребет якої настільки випирав, що здавалося, ось-ось прорве облізлу шкуру; на худого чоловіка, який кресав маленьким лезом по горішині й час від часу смикав себе за жмут волосся на підборідді.

Сивий рішуче ступнув наперед і став поміж жінкою й тарантасом.

— Поважаю, — спроквола мовив Півняче Перо, іронічно розглядаючи Гарклівського вовкулаку. — Герой… Кому скажи — не повірять. Хочеш, накажу, і ти сам її загризеш? Ну як?

Сивий ощирився і зробив ще один крок.

Півняче Перо зареготав, махнув недорізаною тростинкою — і мірошників син спіткнувся, впав на коліно… на друге… Незборима сила згинала широкоплечого коротуна, ставила навкарачки, покриваючи твердою шерстю оголені передпліччя, забиваючи болісно роззявлений рот гострими іклами, спотворюючи риси…

Півняче Перо підстрибнув на передку, коротко свиснув — усе зникло.

Стоїть собі навкарачках чоловік перед тарантасом — мало чого, може, кетшук з тютюном загубив та шукає!

Марту вразило не те, що відбувалося з вовкуном; скоряючись якомусь незбагненному пориву, вона майже відразу перевела погляд із судомного Сивого на Великого Здрайцю — й очманіла, неможлива думка палючим вихором промайнула у свідомості: Півняче Перо посміювався, щоб не закричати!

Марта добре знала цей стан. Коли украдеш у когось незрозуміло що, бо воно сподобалося полиском чи іскринкою, і тільки в собі розберешся: випадково прихопив біль через утрату матері чи страх перед шибеницею; коли крадене першої, найнебезпечної миті неусвідомлено стає своїм і засліплює, кидає в піт — але навколо люди, і ти мусиш посміхатися, плести всіляку нісенітницю, бути люб’язною та привітною!..

Саме таке обличчя було зараз у Великого Здрайці.

Усередині пожежа, а зовні — регіт.

Можливо, саме тому запеклі душогуби співають пісні або регочуть під майданною шибеницею в заховану під каптуром катову пику — біль за сміхом, як і за криком, легше приховати…

Вона простягнула руку й погладила скуйовджений мокрий чуб вовкулаки.

— Не треба, — тихо попросила Марта. — Не муч його.

— Гарненьке діло! — тонкі брови Півнячого Пера здивовано зламалися такими милими будиночками з гостроверхими черепичними дахами, яких багато у віденських передмістях. — Я, бач, кобилу до півсмерті загнав, колеса тричі на день міняв, за нею ганяючи, а вона — ось маєш! — не муч його! Сама обікрала мене, як останнього роззяву на ярмарку, втекла з чужим майном, ховається по монастирях… Мабуть, якби я щось поцупив — відразу б: ох, Лукавий, ох, Нечистий!.. Нечистий, зате чесний! Усе згідно з умовою — умова й підпис! Своїм не уступлюся, але й чужого не хапаю!

Він удавав баламута, корчив мармизу, раз-по-раз хапався за сивіючу борідку, а в глибині срібних провалів його очей повільно холов, засипався купкою попелу, кам’янів і минав біль.

Страшний біль.

Марта тільки дивувалася, чому Сивий цього не помічає.

— Ох люди! — Півняче Перо раптом здер свого замшевого берета, начепив його на маленький сухий кулак і втупився в берет, ніби бачив його вперше в житті.

— Адамове плем’я! Мене обзивають мідною пелькою, а самі — тільки загався! Одні святенники чого варті! На захист свій, на абатика тинецького хочеш помилуватися? Які він служби потай править?! Хочеш?

Марта не зрозуміла останніх слів Великого Здрайці. Просто кулак із беретом раптом повернувся до неї, і руде перо сяйнуло в очі каламутним світлом десятків свічок…

…Шарварок був невимовний. Два столи вже були перевернуті, між ними вовтузилися в п’яній бійці кілька жебраків, що пропивали на заїжджому дворі в Казимежі свій убогий заробіток. Забіяк під’южували, билися об заклад, палко сперечаючись, хто кого подужає; тілиста служниця, чиї принади неприховано хизувалися в напіврозстебнутому корсажі, щойно дала ляпася підпилому гендляреві, котрий намагався лапнути її за литку, але той не одчепився, він спритно крутонув дівулю й посадив до себе на коліна, наперед блиснувши потрібною монеткою. Усю пиху служниці як корова язиком злизала, гендлярева рука вмить опинилася в дівулі за пазухою, там була зустріта надзвичайно прихильно, а одноногий жебрак, що виповз зі смітника, мов зачарований дивився знизу на оголену повну грудь із кружалом рожевого соска…

Купець роздратовано пхнув каліку чоботом, щось беззвучно вигукнув і повернувся до нещасного лицем.

Це було обличчя Яна Івонича, тинецького абата.

Марта витерла сльози й тільки тепер зрозуміла, що плаче.

Великий Здрайця вдав, що знову поглинений своєю тростинкою, але поведінка жінки викликала скороминущу тінь сум’яття на його виразному обличчі. Він чекав чого завгодно — зневіри, обурення, здивування, — але сліз він не сподівався. Такими сльозами плачуть над лісорубом,