Читати книгу - "Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський"

— Чому? — запитав Флетчер, уважно слухаючи товариша по ремеслу.

— Підривний елемент, — махнув рукою Варвар. — Проти президента виступав. Сподівався — у власній квартирі можна робити це безкарно. А бляшка його й підвела.

— Сила!

— Ще б пак. Ти, Флете, молодий іще. Отож дивися та вчись.

— А вона не впаде? — запитав Флетчер, вертаючи Джонові бляшку.

— Прилипає до чого завгодно, починаючи з габардину до сталі і скла.

— А зняти її легко?

— Мов пушинку.

Варвар визирнув з темного під’їзду, і лице йому враз мовби скам’яніло.

— Йде, — прошепотів він. — Тепер мотай на вуса.

Похитуючись з боку на бік, мов п’яний, що силкується довести всім свою тверезість, Джон Варвар вибрів із під’їзду і попростував назустріч чоловікові з зарослим переніссям. Той щойно вийшов із дверей банку, де перебував хвилин сорок.

— Да-даруйте, м-містер, — сказав Варвар, — збивши на потилицю свого потертого капелюха. — Чи немає у вас запалити?

Джентльмен клацнув портсигаром. Джон подався уперед, але похитнувся і, змахнувши руками, схопив джентльмена за полу піджака.

— О, п-прошу вибачити! — вишкірив зуби детектив. — Сьогодні добряче гойдає.

Він узяв цигарку, подякував і, погойдуючись, побрів од джентльмена геть.

— Чиста робота! — тільки й сказав Флетчер, коли за кілька хвилин у під’їзді знову з’явився його напарник.

— Завтра ми знімемо з нього бляшку, — підморгнув Джон, — і в нас буде запис усього того, що виголошував цей шановний містер та його співрозмовники протягом доби…

Тим часом шановний містер, що вийшов із банку, крокував собі по центральній авеню. Двічі він озирнувся, але нічого підозрілого не виявив. Протягом останніх днів містеру не раз здавалося, що за ним стежать. Проте, мабуть, щоразу це було марення збудженої уяви. Та й кому б це заманулося стежити за ним? Може, те діло випливло?.. Але ж він упорав його чисто — ніяких доказів. Тепер тільки йому відомі всі пікантні подробиці… Чи не зацікавлений хто-небудь прибрати його? Проте ні. Сам президент “Уестерн компані” обіцяв йому своє покровительство. А втім… Од цих всесильних магнатів усього можна сподіватися. Поки ти потрібен, тебе зустрічають солоденькою усмішечкою і симпатичними аркушиками з чекової книжки. А потім, коли зробив послугу… Ні, мабуть, треба ладнатися в дорогу. І що швидше, то краще. Гроші він переказав до одного з європейських банків. Отже засиджуватись тут нічого.

Завернувши за ріг вулиці, містер іще раз злодійкувато озирнувся, потім квапливо сів у чорний “Лінкольн”, грюкнув дверцятами і зразу розвинув велику швидкість.

Похмуре громаддя хмарочосів поступово змінилося фешенебельними особняками. Кожна з цих споруд являла собою чудо архітектурного мистецтва. Вузькі стрілчасті вікна змінювались широкими венеціанськими, мармур — алюмінієм і надмодним нейтритом. Хоч осінній падолист був у розпалі, листя на пластиковій дорозі лежало мало: цю вулицю не тільки разів з десять на день підмітали, але й щоранку драїли гарячою водою. До речі, вулиця була позбавлена тротуарів. Це мало свідчити за те, що тутешні мешканці воліють не ходити, а їздити. Тут жила фінансово-промислова еліта країни.

Коло помаранчевого на колір особняка “Лінкольн” різко загальмував. Містер вийшов із машини й повернув до фігурної огорожі. Він знав, що поки простує до фіртки, всю його статуру пильно обмацують з різних боків десятки фотоелементів і локаторів. Усі дані надходять до лічильно-обчислювального приладу, з’єднаного з електронним мозком, а відтіля вже, якщо випадок сумнівний або не обумовлений програмою, — в кабінет самого господаря, президента “Уестерн компані”.

Хвіртка неохоче пропустила містера і зразу ж зачинилася за ним. “Тікати, швидше тікати звідсіля”, — казав собі містер, ідучи гудроновою доріжкою, обіч якої стояли підстрижені газони…

Бесіда з президентом Уестерна затяглася. Містер навіть спітнів од нервового напруження. Та він був задоволений, що наполіг на своєму. Тепер, здається, все. Сьогодні об одинадцятій вечора на лайнері “Санта-Клаус” він подасться світ за очі. Містер виткнувся з вікна “Лінкольна”, і в обличчя йому дихнув гарячий вітер. “Ну й тепла ж осінь у столиці! — подумав він. — Може, скупатися?” Містер не хотів собі в цьому зізнаватись, але його чомусь весь час тягло до затоки Здохлого кита.

Підігнавши “Лінкольн” до самої смуги міського пляжу, містер швидко роздягся в машині й ступив до води. Він досить довго стояв над прибоєм, вдивляючись у нього, немовби хотів щось розгледіти. Потім рішуче кинувся у воду й поплив. Форкаючи, як морж, він дістався буя, тримаючись за слизький ланцюг, перепочив.

Коли ж містер повернув голову в бік берега, “Лінкольна” на місці не виявилось…

Історія знає немало випадків, коли якась дрібничка руйнувала великі наміри чи, навпаки, давала поштовх грандіозним подіям. Видатний полководець дістав нежить, і бій було програно, як кажуть шахісти, в кращій позиції. Імператорові заманулося розважитись — і внаслідок цього величезне місто охоплював во-юнь. Таких прикладів історія знає безліч.

Власне, і пропажа “Лінкольна” ламала всі плани містера з зарослим переніссям. Тільки-но він вибрьохав на берег, як довкола нього став збиратися натовп. Високий на зріст поліцай (цього разу, як виняток, — представник роду людського, а не кібернетичного) витяг блокнота і став складати протокола. Час од часу він грізно зиркав на охочих до сенсацій обивателів і просив їх розійтися. Було видно, що його співчуття на боці потерпілого. Аж тут до представника влади підійшов якийсь миршавий чоловічок у сірому костюмі і щось шепнув на вухо. Полісмен умить змінив тон. Він по рації викликав поліцейську машину і грубо вштовхнув туди потерпілого.

— Чи