Читати книгу - "Шість днів на роздуми, Джорджо Щербаненко"

Фрезен зустрів його не дуже радо, а проте жестом запросив до своєї убогої оселі.

— Бачу, що ви не марновірний, — сказав Джеллін з блідою усмішкою, показуючи на циліндр, кинутий на ліжко.

— Я чхаю на це, — відповів холодно Френзен. — Чому я завдячую?..

Артур Джеллін, здавалося, розгубився і відповів не зразу. Лише по хвилі звів зір і сказав:

— Цієї ночі за таємничих обставин пропав зі свого дому Філіп Вейтон. — Джеллін подав кілька подробиць. — Шукаємо його цілу ніч.

— Це я викрав його і сховав під ліжком, — скривився Френзен. — Звідки я можу знати, що з Вейтоном діється?

Розгублений Джеллін на цю заяву, як годилося б співробітникові поліції, не зреагував. Він глянув несміливо на Френзена і сказав:

— О цій порі Вейтон уже мертвий, або його силкуються вбити, або він конає… Нам треба його шукати всюди, де він міг би тільки опинитися.

— Що за ідіотська ідея! — зауважив неґречно Френзен. — Мені вже остобісів цей Вейтон, ці анонімки, підписані ініціалом «Ф»! Мене звати Френзен, і тим я завдячую це вторгнення, чи не так? Якщо Вейтон мертвий, Бог із ним, але при чому тут я? А якщо він живий, хай собі живе і пасеться. Мене це зовсім не обходить. Якщо ж ви гадаєте, що я викрав його і хочу з'їсти, то арештовуйте мене і ведіть слідство. Говоріть тільки чітко і до ладу.

Запала тиша.

— Якби я навіть був переконаний, що Вейтона вбили ви, зараз би я не арештовував вас, — сказав підкреслено Джеллін.

— Яка люб'язність! А чому саме?

— Я почекав би, щоб призналися в цьому самі.

— Ну гаразд, пане Джеллін. Я саме вернувся з Грейт Тру, де, як двадцятилітній, протанцював цілу ніч. Трохи випив і зараз хочу спати. Жартувати я не схильний.

— Так ви теж були в Грейт Тру? Цієї ночі там були всі… Запевняю вас, пане Френзен, що я не маю найменшої охоти жартувати!

— То ви чекаєте, щоб я визнав себе винним? Чого ви, власне, добиваєтеся?

— Я сказав-не чекаю, а чекав би. В умовному способі.

Якщо умова не дотримана, то ясно, що нема чого й чекати.

Фрезен скинув накрохмалену сорочку і нарешті вільно зітхнув.

— Ви хочете узнати в мене ще щось чи прийшли тільки для того, щоб налякати мене? — спитав він.

— Я не прийшов вас лякати, пане Френзен. Я тільки сподівався, що ви, може, маєте випадково якісь відомості про Вейтона.

— Востаннє я бачив його, коли його дружина вертала мені двісті тисяч доларів, які я позичав йому. Відтоді я живу собі і хліб жую без лицезріння цього добродія.

— Дякую, пане Френзен. Пробачте мені, але я хотів би ще знати, де ви провели свій час від учорашнього вечора до сьогоднішнього ранку?

Френзен надів піжаму і закурив.

— Я ж вам казав: у Грейт Тру. Грав і навіть виграв, якщо це вас цікавить.

— Дуже радий за вас, — промовив ввічливо Джеллін. — Сподіваюся, хтось вас бачив, коли ви танцювали, грали, їли, виходили…

— Я теж, але якщо мене ніхто не помітив, то я рвати на собі волосся не стану.

Запанувала мовчанка. Френзен починав уже злим духом дихати: мовляв, йому вже все увірилося. Джеллін устав, але перед відходом сказав на прощання:

— Пробачте мені, пане Френзен, але під час останнього прощання з вами ви сказали дивну фразу. Ви сформулювали її так, щоб натякнути, що ви знаєте когось, хто дуже радів би зі смерті Вейтона.

— Я добре пам'ятаю, що я сказав. І що з того?

— Я хотів би знати, кого ви тоді мали на увазі.

— Я, пане Джеллін, шкодити не хочу нікому. Того вечора я сказав те, що якраз спало мені на думку. Зрештою це прізвище, мабуть, звучить і у вашій голові: я маю на увазі Макх'ю. Але ж ви знаєте краще за мене: характер цієї людини не схожий на характер злочинця, який пише анонімки.

Джеллін подякував і ще раз перепросив за вторгнення, ніби не зваживши на останні слова Френзена. Стоячи вже на порозі, він, проте, сказав серйозно і без тіні іронії:

— Пане Френзен, не виключено, що поліція захоче ще раз вас допитати. Наприклад, капітан Сандер, відомий своєю суворістю. Тож не кажіть йому, що ви цілу ніч протанцювали в Грейт Тру, а потім, що ви грали. Це може вас скомпрометувати.

Джон Френзен усміхнувся і спокійно зачинив двері.

Лише через десять хвилин Джеллін зумів піймати таксі. Він сів і назвав адресу центрального управління поліції. Минала восьма. Було похмуро і дуже холодно. Артур забився в куточок сидіння. Де зараз Вейтон? Чи живий він ще? Вбили його чи він сам наклав на себе руки?

Безсонна ніч, холод і похмурі думки зробили своє: Джеллін сидів без кровинки на лиці й тремтів. Не помітив навіть, як опинився перед будинком поліційного управління. Повільно зійшов сходами, що вели на другий поверх до кабінету Сандера, певний, що шефа ще нема, але побачив у кімнаті капітана; він розмовляв з чотирма співробітниками з лабораторії. Сандер був зморений і пригнічений.

— Двадцять хвилин тому знайдено мертвого Вейтона в його автомобілі, запаркованому на розі Ферт-стріт і Сент-Джон-стріт, — сказав він, побачивши Джелліна.

У чверть на восьму вулицю переходили робітники, саме вони й знайшли Філіпа Вейтона мертвого в автомобілі. Він сидів, спершись головою на кермо, і нібито спав. Спочатку робітники не побачили в цьому нічого незвичайного. Лише коли один із цих сповільнив крок, щоб прикурити, поза Вейтона видалася йому якоюсь дивацькою. Зацікавившись, він підступив до машини. Ось тоді він і побачив, як з правої скроні актора, біля самого