Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 98
Перейти на сторінку:
за­во­ди­ли йо­го. Сам бог го­во­рив ни­ми. Бо й звідки бра­ли­ся б во­ни? Ли­ше в них тре­ба вхо­ди­ти й роз­би­ра­ти так, як груд­ку землі, аби зна­ти, що во­ни про­мов­ля­ють…

Докія зна­ла­ся на снах, але й він знав­ся на них.


Полум'я зна­чи­ло відомість. Дим - зла но­ви­на, а що дим клу­бив­ся га­дю­кою до хлоп­ця - оз­на­ча­ло лихі лю­ди. Виг­ляд хлоп­ця свідчив ви­раз­но про хо­ро­бу або про ве­ли­ку гри­зо­ту…


«Ой! - клик­нув знов гіркий го­лос у нім.- Уже ос­танній раз, як я хо­див до нього (ба­чив­ся з ним тоді лиш кілька ко­ро­теньких хви­лин, бо він са­ме мав ви­ру­ши­ти на який­сь марш), вже тоді жа­лу­вав­ся він на од­но­го кап­ра­ла, що йо­му ні за се ні за те, а особ­ли­во ж при вправі «Nіеdег» [79] са­див ку­ла­ком ме­жи очі».


Певно, бу­ло там знов щось но­во­го… І чор­ним роєм підсу­ва­ли­ся йо­му різні бо­лючі дум­ки до ума, нап­ли­ва­ли здо­га­ди на ду­шу й му­чи­ли.


В ти­шині й самітності ро­ди­ли­ся різні при­го­ди в йо­го мізку, і він ба­чив свой­ого си­на в най­не­мож­ливіших по­ло­жен­нях. Раз му­чив і бив йо­го кап­рал; дру­гий раз сидів він у шпан­гах. [80] Раз сидів знов у гарнізо­но­во­му арешті, а раз виг­ля­дав зго­лод­же­ний і змор­до­ва­ний і вик­ли­ку­вав жалібним го­ло­сом та­та й ма­му.


Іншим ра­зом знов мар­ши­ру­вав із інши­ми да­ле­ко в зовсім не зна­ну місцевість, і впав із ви­со­ко­го мос­ту в баг­но, й був би там за­ду­шив­ся в бо­лоті, са­ме як лу­чи­ло­ся бра­тові сільсько­го вартівни­ка Пен­те­лея…


Грубі каплі по­ту вис­ту­пи­ли йо­му на чо­ло і зісу­ва­лись на скро­ню. Він зітхав тяж­ко, май­же го­лос­но…


Все бу­де, як бог схо­че! Все ви­хо­ди­ло на­ос­тан­ку так, як пра­ви­ла бо­жа во­ля. Все плив­ло від нього…


Прошептав уд­ру­ге впівго­лос із най­щирішою по­бож­ні­стю «Отче наш» і примк­нув очі…


Зовсім яс­на, ви­раз­на пос­та­но­ва очу­ти­ла­ся на­раз в йо­го ду­ші. Він піде завт­ра за­раз досвіта до си­на. Зовсім на­пев­но.


Повторяв се собі в душі, во­но ви­да­ло­ся йо­му ве­ли­ким до­бут­ком і чим­раз більше міцніло.


Коби лиш бор­ше по півночі. А мо­же, во­на вже й ми­ну­ла? Мав три милі йти піхо­тою, то­му му­сив зби­ра­ти­ся за­раз по півночі, аби враз із дни­ною ста­ну­ти ко­ло ка­сарні, бо ану ж хло­пець бу­де му­си­ти де знов іти на марш?… При бур­дею не бу­ло дро­бу, і че­рез те не міг ко­гут піянням оз­на­чи­ти півночі. Але він і сам пізнає по ночі, кот­рий бу­де час. По півночі блідніють зорі, нас­тає су­мерк, мов над­вечір'я про­ки­дається, а потім роз­вид­нюється чим­раз більше. Він ус­тав із пос­телі й вий­шов на­но­во, схи­лив­ши­ся в ни­зеньких две­рях пив­нич­ної ха­ти­ни, надвір.


Страшлива ти­ши­на зустріла йо­го.


Ніч процвіта­ла да­ле­ко-ши­ро­ко ще так вповні і свіжо, так сильно, не­бо бу­ло та­ке засіяне зо­ря­ми, не­на­че са­ме те­пер тво­ри­ло­ся там щас­тя і блу­ка­ло зо­рис­тим не­бом.


Мусило бу­ти са­ме пе­ред північчю. Пе­ред північчю!


Щось мо­гутнє зай­ня­ло йо­го розд­ра­то­ва­ну ду­шу. Зовсім не­яс­но, май­же несвідо­мо по­чув се­бе в бур­дею, мов муш­ка під лист­ком, сла­бим та без­помічним…


Навпомацки звер­ну­ли­ся якісь інстинк­ти в нім у без­ко­нечність… Як страш­но мов­ча­ла при­ро­да в тій хвилі! Во­лос­ся ду­бом ста­ва­ло в тій бру­тальній ти­шині - а во­на не бу­ла мерт­ва…


Німів у дум­ках. Йо­го роз­пу­ка десь згу­би­ла­ся, по­то­ну­ла, зілля­ла­ся в щось, що своєю си­лою аж гно­би­ло, і він, мов п'яний, поп­лен­тав­ся на­зад у глибінь бур­дея.


Але лед­ве що ми­ну­ла північ, ус­тав, узяв дов­гий, кри­вий бук у ру­ки й пішов до стайні. Там збу­див Са­ву.


- Саво, син­ку! - ска­зав три­вож­ним ше­по­том.- Я йду до міста, до Ми­хай­ла! Ува­жай на ху­до­бу та на бур­дей!


Переляканий Са­ва про­тер очі.


- Що вам бог дав? Вчо­ра ж не ка­за­ли ви ще нічо­го! - відповів зас­па­ний.


- Та що з то­го, що не ка­зав? Так прий­шло, що му­шу йти. Я бо­юся, що з ним лу­чи­ло­ся щось не­доб­ре!


- Та що ма­ло б йо­му ста­ти­ся? - обізвав­ся хло­пець не­охот­но, за­па­лю­ючи ма­леньку ліхтар­ню і освічу­ючи нею батька.


- Він мені не­доб­ре снив­ся! Та й ти не знаєш. Як ко­го має що най­ти, то най він і двері за­чи­нить, то, во­но до ньо­го прий­де. Інший хотів би, аби во­но прий­шло, а во­но не прий­де, а до іншо­го прий­де са­мо й зас­ту­кає прос­то в две­рі!


- Ет! Ви ви­га­да­ли щось та­ке, та­ту! Ідіть та ля­гай­те спа­ти! Те­пер лиш що північ ми­ну­ла! Ку­ди вам іти в місто?


- Ні, си­ну, я та­ки піду!


Старий сто­яв при своїм.


- Не ка­жи мамі нічо­го, що він мені не­доб­ре снив­ся… та й ува­жай…


Пішов.


Ішов справді ок­ри­ле­ним кро­ком. Не дов­го три­ва­ло, як пе­рей­шов по­ля, що діли­ли йо­го від йо­го сільської ха­ти. Ви­т­ри­ва­лий, мов лісна звіри­на, був за­гар­то­ва­ний про­ти вся­ких утяж­ли­вос­тей не­по­го­ди й мав но­ги, мов олень.


Вступив і до Марійки, збу­див її. Во­на зля­ка­ла­ся.


- Що там та­ко­го? - спи­та­ла пе­рест­ра­ше­на й зас­па­на, шу­ка­ючи за клям­кою від две­рей, щоб їх ство­ри­ти.


- Нічого! - відповів.- Я виб­рав­ся до Ми­хай­ла та й пос­ту­пив, мо­же, пе­ре­да­си що для нього?…


- А чо­му ж ви мені се вчо­ра не ска­за­ли? - клик­ну­ла, як Са­ва, зчу­до­ва­но, а за­ра­зом докірли­во.- Таже бу­ло мені вчо­ра ска­за­ти!


- Вчора не ска­зав, бо не знав сам на­пев­но. А те­пер не гай­ся, да­вай, як що маєш! - Ква­пив. Про сон, що гриз йо­го не­нас­тан­но та гнав впе­ред, мов огонь, мов­чав, мов німий. Не був би ні за що в світі спімнув їй про нього.


Вона засвіти­ла світло, по­ча­ла наріка­ти, а притім ниш­по­ри­ла по всіх по­ли­цях, щоб зібра­ти щось доб­ро­го для свой­ого люб­чи­ка. Да­ла мас­ла, си­ру, де­що іншо­го й ма­ма­лиґу, яку, бог знає чо­му, увечір зва­ри­ла й при­ла­го­ди­ла на по­лиці.


- Так, як би зна­ла! - го­во­ри­ла раз по раз.- Так, як би зна­ла. А я бу­ла вже та­ка втом­ле­на! - тяг­ну­ла дальше од­нос­тай­но.- Лед­ве на но­гах дер­жа­ла­ся! Я но­си­ла вчо­ра ввечір во­ду звідти, з гир­ла, з ве­ли­кої кер­ниці, хо­чу завт­ра пра­ти. Та й так по­га­да­ла собі: «Ей, зва­рю я ще од­ну ма­ма­лич­ку, мо­же, бу­де тре­ба, най бу­де!» Та й дивіться, як во­но скла­ло­ся! Ми­хай­лик бу­де її їсти! Я її для нього зва­ри­ла!


«Се во­но вже так ма­ло бу­ти!» - по­ду­мав собі Івоніка по­важ­но. Відтак поміг їй вло­жи­ти все в один ста­рий мішок.


Взяв на се­бе кип­тар, по­верх то­го ста­рий сер­дак, скру­тив із со­ло­ми пос­то­ро­нок, об­пе­ре­зав­ся ним і, за­су­нув­ши на го­ло­ву ста­ру ви­со­ку шап­ку, пе­рех­рес­тив­ся, за­ки­нув мішок на плечі і, взяв­ши бук у ру­ки, пішов.


Ледве що мож бу­ло заміти­ти, як день при­су­нув­ся крізь ліни­вий сум­рак. Ле­жав та­кий здав­ле­ний і тяж­кий,

1 ... 35 36 37 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"