Читати книгу - "Лялька, або Бухгалтер на вимогу, Анна Пахомова"

Потім різко розвернувся, опинившись від мого тіла на відстані витягнутої долоні.

«Вся його байдужість - напускна»,  - раптом зрозуміла я, коли наші погляди знову зустрілись. Бездонна прірва кольору кавової гущі поглинала мене, засмоктувала в самісіньке пекло, де вогонь спопеляв мою кров. Здавалось в моїх венах тільки згустки жирного попелу, бо я не відчувала як б’ється моє серце.

-  Блять, Віолетта, не дивись на мене так! – рикнув Артур.

- Як? – я пискнула, не розуміючи, що на цей раз зробила не так.

 - Так, ніби хочеш щоб я трахнув тебе прямо тут,  - він процідив це крізь зуби. Але мене наче батогом ударило, прямо по оголених нервах. Це  я на нього так дивлюсь?

- Навіть не мрійте! – я пройшла повз, розриваючи дистанцію. І озирнулась в пошуках вентилів на крані з водою. Але була така схвильована, що ніяк не могла зрозуміти, де вони.

- Не смій зі мною говорити таким тоном,  - Артур не збирався залишати за мною останнє слово.  Стрімко притис мене до рукомийника, поклавши руки на широку стільницю обабіч мого стану, і спіймав мій збентежений погляд в дзеркалі. – Бачу ти вже не така смілива, а, маленька скалка?

- Пустіть! – я махнула руками, з крану бризнула вода. Ну точно, тут сенсори, як я не здогадалась відразу. Та мені було не до відкриттів.

Артур і не думав мене відпускати. Гостро відчувала його близькість усім своїм єством, теплий подих на шиї, міцність м’язів, запах… в голові паморочилось від сум’яття.

А потім все скінчилось.

- Чекаю тебе в коридорі,  - Артур стрімко залишив мене саму у ванній. Повністю дезорієнтовану. Яке щастя що на мені немає макіяжу, і можна поплескати водою на палаючі щоки.