Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Ранок на роботі починається нервово. Я вся як на шпичках. Не можу зосередитись на роботі. Весь час поглядаю на годинник, чекаючи, що саме зараз задзвонить телефон, та Кіра – секретар нашого шефа, скаже, що мене викликають.

Але... мені щастить.

Його немає на місці. Мабуть, поїхав до керівницства. Тому я можу спокійно сидіти та займатися своїми трудовими книжками та вносити дані до програми прийнятих та звільнених співробітників.

Ніколи не думала, що можу працювати у відділі кадрів. Тоді я тільки влаштувалась архіваріусом, але звільнилася співробітниця, та відділ кадрів просто заривався. Мою кандидатуру запропонувала тоді начальник відділу. Мовляв, гарна дівчинка, я навчу.

Так як робота оплачувалася вище, я з радістю пішла на нове місце, розуміючи, що за належного старання освою будь-яку науку.

Тільки ось біда… Саме там мене й помітив він. Роман Видов – наш бос. У запорошеному архіві, куди заглядали в основному жінка та зрідка старий із навчального корпусу Василь Петрович, мене мало хто бачив. Такі самовпевнені красені, які вважають, що все має бути біля їхніх ніг, до архіву не заходили.

Видов й справді гарний до біса. Високий платиновий блондин з блакитними очима. Щось є від Кена, відомого всім бойфренда Барбі. Тільки якщо Кен солодкий до дурі, то тут такого немає.

Будь я дурніша чи безпринципніша, швидше за все б відразу погодилася, не вважаючи, що відносини на роботі щось надзвичайне. Що такого в сексі на столі боса в обідній час? Або в машині. Або ще десь йому там заманеться.

Та я так зовсім не могла. Не вважаю, що треба змішувати роботу та особисте. До того ж, часом ходять чутки, що у Видова періодом з'являються законні пасії. Не дружини, але все ж таки офіційні дівчата. Тому бути дівчинкою на виклик, кістки якої перемиватиме весь офіс, та весь час боятися, що хтось здасть, я не хотіла.

До того ж не люблю дурити. Не хочу ні сама бути на місці тієї, кому змінять, ні тієї, з ким змінюватимуть. Кожна жінка гідна чесності та гарного відношення.

– Що тут у тебе? – посміхається начальниця, що підійшла. – Багато роботи?

– Не дуже, – усміхаюся я у відповідь. Вона добра жінка, дуже багато для мене зробила. – Сьогодні все закінчу. Зможемо взятися за дані китайської компанії. Той запит, який ви надіслали мені вчора.

– Це добре, – киває вона. – Тому що хоч час і є, але, сама розумієш, іноземні партнери, хотілося б показатися перед ними в гіршому світі, ніж ми є.

– Можете покластися на мене, – серйозно відповідаю я.

– Чудово, – повідомляє вона та підходить до вікна, дивиться на вулицю, цокає язиком. – Якщо сьогодні не встигатимеш – переноси на завтра. Попрошу Юлію тобі допомогти. Бо як приїде бос, сама розумієш, почнеться бозна-що.

Я відразу напружуюся та на неї дивлюся:

– Що ви маєте на увазі?

Вона тільки зітхає:

– Полечко, що ж ти мене питаєш, сама ж знаєш... Зараз приїде Роман, усі потягнуться його вітати. По-перше, нам самим треба піти всім відділом. По-друге, гості заглядатимуть й запитуватимуть, куди йти. Треба буде проводити.

Я разом засмучуюся. Вона має рацію. Наш відділ одразу, сюди все заглядають. До Кіри ще дійти треба. Та й знову ж таки… Кірка – гарне й спритне дівчисько, але їй завжди потрібна допомога навіть оформити для гостей фуршет. То мене попросить, то Юлю, то Інну із відділу постачання. І начальство ні слова не каже, бо все чудово розуміє. Просто заплющує очі на відлучення своїх співробітниць з робочих місць.

– Бос! Бос приїхав, Ірино Вікторовно! Полю! – з криком залітає схвильована Юлька.

Начальниця зітхає.

– Так, дівчатка, готуємось. Ми вітаємо одразу після економістів.

Весь настрій миттю падає кудись униз. Я з силою стискаю олівець, яким робила позначки у списку відпрацьованих прізвищ. Тримайся, Поліно. Усміхайся, кивай як дурепа, знову посміхайся. За всіх він не полізе. Видов хоч й тварюка, але затиснути намагається тільки віч-на-віч. Все ж таки розуміє, що і за кого треба робити.

Ми йдемо вітати шефа. Нам щастить, бо там гамірний відділ бухгалтерії. Усі розодянуті на відміну нас. Ну і нехай. Частина бухгалтерів дивиться на мене так, наче хоче покусати. Нехай я і не говорю, але у фірмі все в курсі, що Видов втрачає розум при вигляді крихких блондинок.

Правда ось решта дівчаток дивиться на мене з розумінням. До когось із них він сам підбивав клинах, здається. Тільки ось чим закінчилося, я не знаю.

Натягнуто посміхаюся, вітаю, бажаю всього найкращого. Видов – сама чарівність. І цей костюм кольору мокрого асфальту йому просто жахливо личить. Він жартує, усміхається всім, тільки я все одно помічаю, що коли переводить погляд на мене, у блакитних очах мелькає щось хижа, таке… власне.

Прикидаюся дурепою, вдаю, що зовсім не розумію, до чого все це. Піднімаю келих із шампанським, роблю маленький ковток. Тільки для виду – пити на робочому місці не за моїми правилами.

Слава богу, що вітають чимало, тож коли приходить наступний відділ, ми з бухгалтерами йдемо під приводом роботи. Хоча дівчата навряд чи працюватимуть. Ще з ранку я чула, що хтось дістав тістечка та шампанське, отже, продовжуватимуть свято.

Так виходить, що я затримуюсь – не можу просто вислизнути з кабінету. Там стоїть повна заступниця бухгалтера, дзвінко щебече з моєю начальницею. Переступаю з ноги на ногу.

І завмираю, як перелякана лань, коли розумію, що Видов стоїть за мною. Начебто не дуже близько, але по спині біжать мурахи. Я відчуваю його погляд фізично. Шкіру буквально поколює. Навіть не можу сказати чому така реакція. Адже тут я у безпеці. Поруч із балакучими фахівцями з відділу енергетики з тишею можна попрощатися. Вони були на виїзді, тому все ще розрум'янені та збуджені. Явно поспішали, щоби привітати дорогого шефа.

– Поліно, на секундочку, – тихо каже він, та гаряче дихання торкається моєї шиї. – У мене є одне запитання щодо звіту.

У мене все падає, коліна зрадницьки тремтять. Я чудово розумію, що жодних питань щодо звіту бути не може. Ми його здали та забули. І врятувати мене більше нема кому, бо начальниця та Юлька вже пішли.