Читати книгу - "Ліс таємниць"

— Нам тут не місце, — неспокійно нявкнула Верболоза.

Якщо Синьозірка й почула це зауваження, то проігнорувала. Провідниця лише прискорилась, і усі, перейшовши на біг, рушили слідом за нею мокрим торфовищем. Дерев було небагато, а низенька трава не могла надійно заховати зграю котів. Серце рудого вояка шалено калатало — і не лише через швидкість подорожі. Якщо їх спіймають Тіньові коти, вони потраплять у халепу. Але Чотиридерево було недалечко, і хтозна, може, їм ще пощастить.

Раптом Вогнесерд запримітив темну тінь, що скрадалася попереду них із явним наміром перестріти Синьозірку, що йшла на чолі гурту. Слідом виринули нові тіні, і тиху ніч розітнув лютий вереск.

На якусь хвилю Синьозірка прискорила крок, наче сподівалася, що зможе виявитися швидшою. Тоді спинилася. Вояки також загальмували. Вогнесерд став, віддихуючись. Темрява навколо згустилася, а тоді з неї вийшли Тіньові коти зі своїм провідником Ночезором.

— Синьозірко! — зневажливо кинув Ночезір, зупиняючись перед Громовою провідницею. — Чому ти притягла свій Клан на наші землі?

— Через цю повінь ми не можемо дійти до Чотиридерева, — тихим спокійним голосом відповіла Синьозірка. — Ми не зашкодимо, Ночезоре. Ти ж знаєш, під час Зборища панує перемир’я.

Ночезір зашипів, прищулив вуха, а його шерсть наїжачилась.

— Перемир’я біля Чотиридерева, — вищирився він. — Тут нема ніякого перемир’я.

Вогнесерд інстинктивно став у захисну стійку. Тіньові коти півколом обступили Громових вояків, яких переважали кількісно. Вони, як і Ночезір, наїжачилися, люто б’ючи хвостами об землю. В їхніх ворожих очах відбивалося холодне світло повні. Вогнесерд знав: якщо вже дійде до бійки, то Громовий Клан опиниться не в найкращому становищі.

— Ночезоре, мені шкода, — нявкнула Синьозірка. — Ми б нізащо не прийшли на твої землі, не маючи на те вагомої причини. Будь ласка, пропусти.

Її слова ніяк не вплинули на Тіньових котів. Озвався тільки Попелюх, воєвода Тіньового Клану, який нагадував сіру тінь від місячного сяйва.

— Гадаю, вони прийшли пошпигувати, — тихенько прогарчав він.

— Пошпигувати? — тут уже Тигрокіготь пройшов наперед і став біля Синьозірки, втупившись у Попелюха. Голови двох воєвод майже торкались одна одної. — Що нам тут виглядати? Ми ж не біля вашого табору.

Попелюх закопилив губу, оголивши гострі як бритва зуби.

— Одне твоє слово, Ночезоре, і ми їх розтерзаємо.

— Ну спробуйте! — гаркнув Тигрокіготь.

Кілька миттєвостей Ночезір не відповідав. Вогнесерд напружився. Поруч із ним низько загарчав Сіросмуг. Мишошубка й собі вищирилась до найближчого Тіньового вояка, а блідо-золоті очі Піскошторми палали бажанням битися.

— Назад, — наказав своїм воякам Ночезір. — Пропустіть їх. Я хочу, щоб Громовий Клан був на Зборищі.

Хоча ці слова були начебто цілком приязні, він прошипів їх крізь стиснені зуби. Раптово насторожившись, Вогнесерд повернувся до Сіросмуга:

— Що він цим хотів сказати?

Сіросмуг знизав плечима.

— Та хтозна. Ми не стикалися з Тіньовим Кланом ще відколи почалась повінь.

— Ми навіть супроводимо вас, — тим часом провадив Ночезір, примруживши очі. — Просто для певності, що ви безпечно дістанетесь до Чотиридерева. Ми ж не хочемо, щоб Громовий Клан злякали якісь люті миші, правда?

Тіньові вояки замурмотіли, погоджуючись із провідником. Вони поставали так, щоб зусібіч оточити Громових котів. Коротко кивнувши, Ночезір став коло Синьозірки. Інші його коти поставали за ним так, що Тіньовий Клан рухався з Громовим лапа в лапу.

Громовий Клан рушив на Зборище в оточенні своїх ворогів.

Місяць саме був у зеніті, коли Вогнесерда та інших Громових котів фактично привели до чотирьох дубів. Холодне світло осявало вояків Річкового та Вітряного Кланів, які вже прибули. Усі коти зацікавлено розглядали процесію, що спускалася схилом. Вогнесерд знав, що вони зараз дуже схожі на в’язнів. Проте він гордо йшов, задерши голову і хвіст, самим своїм виглядом заперечуючи, що їх могли перемогти.

На його превелике полегшення, Тіньові коти знову пірнули в тіні, щойно спустилися вниз. Синьозірка з Тигрокігтем негайно рушили прямісінько до Великого Каменя. Вогнесерд пошукав поглядом Сіросмуга і виявив, що його друг уже встиг зникнути. Ще за мить він побачив, як той підходить до Срібнострумки. Та Річкова кицька стояла серед вояків свого Клану, тож Сіросмуг міг хіба що розчаровано вештатися поблизу.

Вогнесерд і сам мало не зітхнув. Він як ніхто знав, наскільки Сіросмуг хотів знову зустрітися зі Срібнострумкою. Особливо тепер, коли вона чекала на кошенят. Проте в таких зустрічах на Зборищі був і чималий ризик, бо ж перший-ліпший кіт міг спіймати їх на гарячому.

— Та що з тобою? — Мишошубка його так злякала, що він аж підстрибнув. — Ти так виглядаєш, ніби щось замислив.

Вогнесерд витріщився на брунатну войовницю.

— Я… та я все думав, що там Ночезір сказав, — на ходу вигадував кіт. — Чому це він хоче, щоб Громові вояки були на цьому Зборищі?

— Ну, я тільки одне знаю: він не надто добрий і милий, — сказала Піскошторма, підходячи разом із Верболозою. Вона лизнула лапу і провела нею по вухах. — А решту ми самі зараз почуємо.

— Кажу вам, будуть проблеми, — через плече нявкнула Верболоза, підійшовши до гурту Вітряних королев. — Лапами чую.

Занепокоєний Вогнесерд позадкував до дерев, одним вухом слухаючи розмови, що велися навколо нього. Більшістю то були просто буденні плітки, обмін новинами з іншими Кланами, тож він не почув нічого про наміри Тіньового Клану. Проте вояк запримітив, що всі Тіньові коти поглядали на нього все ще дуже вороже. Двоє чи троє з них позирали на Великий Камінь, ніби не могли дочекатися початку віча.

Нарешті з вершини каменя пролунав крик, і мурмотіння котів унизу стихло. Вогнесерд примостився на самому краю галявини, звідки йому чудово було видно усіх чотирьох провідників, вірніше, їхні чорні обриси на тлі нічного неба.

Піскошторма всілася біля нього, підібгавши лапи.

— Починається, — очікувально промуркотіла вона.

Ночезір виступив уперед, аж тремтячи від ледве стримуваної люті.

— Коти всіх Кланів, слухайте мене! — виголосив він. — Слухайте і мотайте на вус. Аж до останнього зеленлисту Зорелом був провідником Тіньового Клану. Він був…

Високозорий, провідник Вітряного Клану, ступив уперед до Ночезора.

— Чому ти вимовляєш це ненависне ім’я? — прогарчав він. Його очі спалахнули, і Вогнесерд зрозумів, що провідник не забув, як його з власними вояками Клан Зорелома вигнав із рідних земель.

— Так, ненависне, — погодився Ночезір. — І не без причини, ти це знаєш краще за всіх, Високозорий. Він украв кошенят Громового Клану. Він змушував кошенят із власного Клану надто рано йти у бій, і ті помирали. І через цю кровожерність ми, його власний Клан, вигнали Зорелома. І де ж він зараз? — голос Ночезора радше нагадував виск. — Він помер