Читати книгу - "Хранителі смерті, Тесс Геррітсен"

— Схоже, ви добре пам’ятаєте усі подробиці.

— Бо я завдав собі клопоту дізнатися про вас, детективе Ріццолі. Про ту зниклу дівчину Еджертон, і чому поліція Бостона втручається у те, що сталося в Нью-Мексико.

— Ви знаєте, що нещодавно тіло Лоррейн Еджертон знайшлося.

Він кивнув.

— У Бостоні, як я чув.

— Ви знаєте, де саме в Бостоні?

— У музеї Кріспіна. Я читаю новини.

— Ваш син того літа працював у музеї Кріспіна.

— Так. Я його туди влаштував.

— Ви влаштували його на роботу?

— Музею Кріспіна завжди бракує грошей. Саймон — нікудишній бізнесмен, він розвалив це місце. Я зробив їм пожертву, а вони дали моєму Бредлі роботу. Гадаю, їм із ним пощастило.

— Чому він поїхав із каньйону Чако?

— Він був не радий застрягнути там із купкою аматорів. Бредлі дуже серйозно ставиться до археології. Там він марнував свій талант, ґаруючи, як звичайний робітник, день за днем копирсаючись у землі.

— Я думала, що робота археолога саме в цьому й полягає.

— Я плачу іншим за це. Думаєте, я сам марную час на копання? Я виписую чеки й приношу своє бачення. Я керую проєктом, обираю місця для розкопок. Бредлі не мав потреби займатися брудною роботою в Чако — він добре знає, з якого боку тримати лопату. Бував зі мною в Єгипті, на проєкті з сотнями робочих, і в нього виявився талант — оглянувши місцевість, він знає, де копати. Я це кажу не лише тому, що це мій хлопчик.

— То він був у Єгипті, — сказала Джейн. Їй згадався той сувенірний картуш: «Я був у пірамідах. Каїр, Єгипет».

— Йому там подобається, — відповів Кімболл. — Сподіваюся, він зможе повернутися туди й знайти те, чого не знайшов я.

— Що саме?

— Загублене військо Камбіза.

Джейн глянула на Фроста: судячи з порожнього виразу його обличчя, він так само не мав гадки, про що Кімболлу ведеться.

Рот господаря викривився неприємно зверхньою посмішкою.

— Гадаю, слід вам пояснити. Дві з половиною тисячі років тому перський цар на ім’я Камбіз відправив армію у західну пустелю Єгипту, щоб захопити оракула оази Сіва. П’ятдесят тисяч чоловіків промаршували туди, і ніхто їх більше не бачив. Піски проковтнули їх, і ніхто не знає, що з ними сталося.

— П’ятдесят тисяч солдатів? — перепитала Джейн.

Кімболл кивнув.

— Це одна з найбільших загадок археології. Я два сезони полював на це військо. Знайшов лише уламки кісток і металу, ото й усе. Насправді так мало, що навіть єгипетський уряд не потурбувався заявити свої права на ці знахідки. Та розкопка була одним із моїх найбільших розчарувань. Однією з небагатьох невдач. — Він дивився у вогонь. — Одного дня я повернуся. Я знайду її.

— А поки що, може, допоможете знайти свого сина?

Роуз перевів погляд на Джейн, і погляд цей був недружній.

— Може, завершимо цю розмову? Не думаю, що можу ще чимось допомогти.

Він підвівся.

— Ми просто хочемо з ним поговорити. Розпитати про міз Еджертон.

— І що запитаєте? «Це ви її вбили?» Бо йдеться саме про це, чи не так? Шукаєте, кого б звинуватити.

— Він знав жертву.

— Її, певно, багато хто знав.

— Ваш син працював у музеї Кріспіна того літа. У тому ж місці, де щойно знайшли тіло. Неабиякий збіг.

— Я попрошу вас обох піти.

Кімболл рушив до дверей, але Ріццолі не поворухнулася. Якщо він не хоче співпрацювати, час перейти до іншої стратегії, яка майже точно його спровокує.

— У кампусі Стенфордського університету стався інцидент, — мовила вона. — Ви знаєте про нього, містере Роуз, бо це ваш адвокат організував звільнення вашого сина.

Кімболл різко розвернувся й пішов на неї так швидко, що Фрост інстинктивно встав, аби втрутитися. Та Роуз завмер за кілька сантиметрів від Джейн.

— Його не судили.

— Але заарештовували. Двічі. За те, що він переслідував студентку в кампусі. І вломився до її кімнати, коли вона спала. Скільки разів ви мусили визволяти його з біди? Скільки чеків виписали, щоб утримати його на волі?

— Вам час іти.

— Де зараз ваш син?

Перш ніж Кімболл устиг щось сказати, відчинилися двері. Він завмер, почувши тихий голос:

— Кімболле? Вони прийшли щодо Бредлі?

Лють на його обличчі вмить перетворилася на розпач. Він розвернувся до жінки.

— Синтіє, тобі не варто вставати з ліжка. Прошу, люба, лягай.

— Роза сказала, що прийшли двоє поліцейських. Ідеться про Бредлі, так?

До бібліотеки, човгаючи, увійшла жінка, запалі очі пильно вдивлялися в гостей. Хоча шкіра на її обличчі була підтягнута завдяки пластичній хірургії, згорблена спина й плечі видавали вік. А понад усе його видавали тонкі пасма сивого волосся на майже лисій голові. Хай яким заможним був Кімболл Роуз, він не проміняв дружину на молодшу модель. Усі їхні гроші, усі привілеї не могли змінити очевидного: Синтія Роуз була дуже хвора.

Вона була слабка, спиралася на ціпок, але не відступала і не зводила очей із детективів.

— Ви знаєте, де мій Бредлі? — запитала вона.

— Ні, мем, — відповіла Джейн. — Ми сподівалися, що ви можете нам сказати.

— Я відведу тебе назад, — сказав Кімболл і взяв дружину під лікоть.

Синтія розлючено скинула його руку, так само дивлячись на Джейн.

— Чому ви його шукаєте?

— Синтіє, ти тут ні до чого, — сказав їй чоловік.

— Я тут до всього, — різко відповіла вона. — Ти мав мені сказати, що вони приїхали. Кімболле, чому ти все від мене приховуєш? Я маю право знати про власного сина!

Схоже, цей вибух гніву забрав її останні сили, вона потяглася до найближчого крісла й важко опустилася в нього. Там і сиділа, так нерухомо, наче була лише одним з артефактів у цій темній, повній поховальних речей кімнаті.

— Вони знову розпитують про ту дівчину, — пояснив їй Кімболл. — Ту, що зникла в Нью-Мексико. От і все.

— Але це ж було так давно, — пробелькотіла Синтія.

— Щойно знайшли її тіло, — сказала Джейн. — У Бостоні. Ми маємо поговорити про це з вашим сином, але не знаємо, де його шукати.

Синтія ще більше вгрузла у крісло.

— Я так само не знаю, — прошепотіла вона.

— Він вам не пише?

— Іноді. Час від часу надсилає листи з різних дивних місць. Буває — електронні, нагадує, що не забув про мене. І любить мене. Але тримається подалі.

— Чому, місіс Роуз?

Жінка підвела голову, глянула на Кімболла.

— Про це варто запитати в мого чоловіка.

— Бредлі ніколи не був до нас близький, — сказав той.

— Був, поки ти його не відіслав.

— Це не має стосунку до…

— Він не хотів їхати. Ти його змусив.

— Куди ви змусили його поїхати? — спитала Джейн.

— Це не стосується справи, — спробував дати відкоша Кімболл.

— Я звинувачую себе, треба було опиратися, — сказала Синтія.

— Куди ви його відправили? — повторила Джейн.

— Скажи їй, — мовила жінка. — Скажи, як віднадив його від нас.

Кімболл зітхнув.

— Коли йому було шістнадцять, ми відправили його до приватної школи в штаті Мен. Він не хотів, але так було краще для