Читати книгу - "Втекти від долі, Дана Лонг"

Сьогодні вихідний і міський транспорт не їздить, тому я вирушаю пішки. Як добре, що вона живе недалеко.

Моя подруга Ангеліна дуже рада моєму приходу. Ми влаштовуємо чудові посиденьки, відзначаємо Новий рік, і через декілька годин я збираюся повертатися додому.

Вийшовши від подружки, я звертаю ліворуч і прямую в бік батьківського будинку. Раптово біля мене зупиняється машина, і з боку водія опускається скло.

– Сідай красуня, підвезу, – Паша доброзичливо посміхається.

– Дякую, але тут недалеко, – я намагаюся відв'язатися від нього.

– Та сідай, не бійся, довезу без проблем.

Чесно кажучи, я змерзла, та й не особливо хочеться тягнутися пішки, тому думаю, що нічого страшного не буде, якщо він мене підвезе, і сідаю до нього в машину.

У дорозі ми обговорюємо різні теми. Паша взагалі-то не поганий хлопець, але я кохаю іншого.

Так, кохаю! Я кохаю Влада! Він постійно в моїх думках, я ні на хвилину не забуваю про нього, але зараз у наших стосунках є певні проблеми, які, я сподіваюся, незабаром вирішаться.

Ми зупиняємося біля моєї хвіртки. Я дякую Паші за те, що підвіз, і вже збираюся вийти з машини, як раптом він хапає мене за шию і тягне на себе, щоб поцілувати. Усе відбувається настільки несподівано, що я не одразу розумію, що мені робити. А він тим часом уже намагається проникнути язиком у мій рот.

Я намагаюся вирватися з його обіймів, але він міцно тримає мене за шию, і я не вигадую нічого кращого, як вдарити його долонею у скроню. Від несподіванки він відпускає мене і дивиться здивовано.

– Ти чого б'єшся, скажена?

– Я не пригадую, щоб дозволяла себе цілувати, – я з огидою витираю свої губи.

– А мені не потрібен твій дозвіл. Досить собі ціну набивати. Ти що думаєш, я за тобою все життя буду бігати? Це не я, а ти будеш за мною бігати. У мене таких, як ти, вагон. тільки пальцем помани, будь-яка прибіжить. А ти меркантильна погань, тільки подарунки любиш приймати.

– Та пішов ти! – він остаточно виводить мене.

Я дістаю з сумочки коробку з сережками, що він подарував мені вчора, і кидаю йому прямо в обличчя. Сама тим часом вискакую з машини і мчу додому.

«І чому мені так щастить на таких козлів. Спочатку Денис, тепер цей. Сережки він мені подарував і чекає поцілунків. Дрібна людина з роздутою самовпевненістю».

– Як посиденьки з подружкою? – мама визирає з кухні, почувши, що я прийшла.

– Добре відсвяткували.

– Мені тітка Маша вчора по секрету сказала, що Паша зібрався зробити тобі подарунок. Так що ж він тобі подарував? – мама з цікавістю дивиться на мене.

– Мам, я не хочу більше чути про цього недоумка. Більше ніколи про нього не згадуй! – я серджуся не на жарт.

– Що у вас тут за шум? – тато стривожено заходить на кухню.

– Та ось Лана, напевно, не з тієї ноги встала вранці, – ображено каже мама і відвертається.

– Мамо, вибач, будь ласка, але я вже не можу чути про вашого Пашу. Не знаю, що ви з тіткою Машею собі нафантазували, але я ніколи не пов'яжу своє життя з цим хамом, у якого занадто роздута самовпевненість.

– Він що образив тебе? – тато похмуро дивиться на мене.

– Намагався, але я вмію за себе постояти. Гаразд, піду відпочину, бо голова розболілася.

Не бажаючи більше дискутувати на тему мого нав'язливого залицяльника, я вирушаю до своєї кімнати.

Час повертатися додому, тим паче післязавтра мені виходити на роботу. Завтра поїду і більше не побачу цього дурня.

Наступного дня я збираю свої речі, мама дає мені гостинців із собою, і ми їдемо на вокзал. Перед тим, як сісти у вагон, я прощаюся з батьками, наостанок пообіцявши дзвонити їм частіше.