Читати книгу - "Воно"

Наразі це відчуття повернулося. Нічне жахіття просочилося до дійсності, і її охопив безпідставний страх. Здавалося, місто обгорнулося навколо неї, наче пітон. Вона це відчувала, і ці переживання були геть не добрими. Вона зловила себе на думці, що краще було послухатися Фредді й не влізати в цю справу.

Її розум зациклився на Біллі, хапаючись за думку про нього так, як потопельник хапається за жердину, за рятівний жилет — за будь-що, що може

(тут, унизу, ми всі злинаємо, Одро)

злинути, втриматися на поверхні.

Мороз пробіг її тілом, і вона схрестила руки на оголених грудях. Одра затремтіла й побачила, як на шкірі виступили сироти. На хвильку їй здалося, що в її голові залунав голос. Наче хтось пробрався в її мозок.

«Я божеволію? Господи, річ у цьому?»

«Ні, — відповів її розум. — Це просто дезорієнтація… порушення добового ритму внаслідок перельоту… хвилювання через Білла. Ніхто не говорить у твоїй голові… Ніхто…»

— Тут, унизу, ми всі злинаємо, Одро, — почувся голос із ванної кімнати. Справжній голос, реальний, як її плоть. І лукавий. Лукавий, всеосяжний і злий. — Ти також злинеш.

Почулося безсоромне, непристойне хихотіння. Його тон поступово спадав, поки смішок не перетворився на густе булькання засміченої труби. Одра зойкнула… й притисла руки до рота.

«Я не чула цього».

Вона повторила це вголос, кидаючи виклик тому глузливому бульканню. Та відповіді не було. У кімнаті стояла тиша. Десь далеко серед ночі засвистів потяг.

Раптом вона відчула таку гостру потребу побачити Білла, що стало неможливим чекати до ранку. Вона була в стандартному готельному номері, такому ж, як і решта тридцять дев’ять кімнат у цьому будинку, та раптово ця обстановка різонула їй по очах. Це вже занадто. Коли починаєш чути голоси, це вже просто занадто. Надто моторошно. Одрі здалося, що вона провалюється в нічне жахіття, з якого була втекла. Вона почувалася наляканою та нестерпно самотньою. «Ні, ще гірше, — подумала вона. — Я почуваюся мертвою». Зненацька серце в її грудях пропустило два удари. Одра хапнула ротом повітря та перелякано кашлянула. Зненацька вона запанікувала від дивної клаустрофобії — від боязні бути пійманою у власному тілі. Одрі подумалось, чи не мав цей страх звичайної фізичної причини: що, коли це передчуття серцевого нападу? Що, коли він уже трапився?

Та серце зловило ритм, хоча все одно продовжувало калатати.

Одра ввімкнула лампу на столику коло ліжка й поглянула на годинник. Дванадцять по третій. Він зараз спить, та пусте — ніщо зараз не мало значення, окрім звуку його голосу. Вона хотіла провести решту ночі з ним. Коли Білл буде поряд, їхні внутрішні механізми синхронізуються і вона заспокоїться. Жахіття не наважиться повернутися. Він «торгував страхом» — така в нього була робота, — але їй він дарував лиш умиротворення. Здавалося, що за винятком того дивного й холодного осердя в його уяві, він був створений зі спокою, спокій був його єством і призначенням. Вона схопила телефонний довідник, знайшла номер деррійського «Таун Хаусу» і набрала його.

— «Таун Хаус».

— Будь ласка, з’єднайте мене з номером містера Денбро. Містера Вільяма Денбро.

— Йому що, телефонують лише вночі? — відказав портьє, та перш ніж вона встигла спитати, що це означає, він перенаправив її дзвінок.

Один гудок, другий, третій. Одра уявила, як Білл лежить на ліжку, вкритий по шию; уявила, як рука вислизає з-під ковдри й намацує телефон. Вона вже бачила, як він це робить, і її губ торкнулася захоплена, легка посмішка. Та вона згасла, коли телефон продзвонив учетверте… і вп’яте, і вшосте. Посередині сьомого гудка з’єднання обірвалося.

— Постоялець не відповідає.

— Справді, Шерлоку? — відповіла Одра, налякана ще дужче, ніж до того. — Ви впевнені, що не помилилися кімнатою?

— Угу, — мугикнув портьє. — За п’ять хвилин до цього містерові Денбро телефонували з іншої кімнати. Він точно брав слухавку, бо вогник на панелі світився хвилину чи дві. Певне, він пішов до того, хто йому дзвонив.

— Яка то була кімната?

— Не пам’ятаю. Здається, шостий поверх. Проте…

Вона кинула слухавку. З’явилася незвична й тривожна впевненість, що справа в іншій жінці. Та незнайомка подзвонила йому… і він пішов до неї. Ну, що тепер, Одро? Як ми цьому зарадимо?

Вона відчула, як наринули сльози. Вони пекли очі й щипали носа, а в горлі клубком застрягло ридання. Не злість. Принаймні поки що… лише млосне відчуття втрати й самотності.

Одро, опануй себе. Ти робиш передчасні висновки. Зараз глупа ніч, тобі наснився поганий сон, а тепер ти вигадала коханку Білла. Звідки ти знаєш, що це так? Ось що ти зробиш: вилізеш з ліжка — все одно не заснеш — та дочитаєш книгу, яку взяла з собою в літак. Пам'ятаєш Біллові слова? Це найкраща наркота. Паперовий валіум. І кінець депреснякам, всіляким вигадкам та уявним голосам. Дороті Селлерс та лорд Пітер, ось твій квиток. «Дев’ять ударів»[760]. Вони допоможуть тобі дочекатися світанку. Вони…

Зненацька у ванній кімнаті спалахнуло світло — Одра побачила під дверима його яскраву смужку. Відклацнулася клямка, і двері тремтливо розчахнулися. Вона витріщилася на це диво величезними очима, знову інстинктивно схрестивши руки на грудях. Серце загупало об її грудну клітку, а в роті з’явився кислий адреналіновий присмак.

— Тут, унизу, ми всі злинаємо, Одро, — почувся той самий голос, низький і протяжний.

Останнє слово перетворилося на довгий, басовитий, затихаючий крик: «Одро-о-о-о-о…» — який так само закінчився огидним, здавленим булькотливим звуком, схожим на сміх.

— Хто там?! — зойкнула Одра, задкуючи.

«Це — не гра моєї уяви, ні-ні, тільки не кажіть мені, що…»

Увімкнувся телевізор. Вона крутнулася на сто вісімдесят градусів і побачила, як на екрані скаче клоун у срібному костюмі з великими помаранчевими ґудзиками. Замість очей у нього чорніли провалля, а коли його розмальовані губи розтягнулися в широченну посмішку, Одра побачила, що його рот повен гострих, як леза, зубів. Він підняв руку