Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

Жовна рухається неймовірно швидко. Швидше навіть за андроїдів. Але не настільки, щоб ухилитися від кулі.

— Бах! Бах! — стріляю двічі, бо не впевнений, що потраплю з незручного положення. Все-таки, моє володіння стрілецькою зброєю не найкраще.

А це ще що за фокуси?

Обидві кулі влучають Жовні в груди, але замість того, щоб зробити в ньому дірки, спалахують, немов електрична зварка, і просто щезають, залишивши по собі лише легкий димок.

Захисне поле?! Ще одна стародавня вигадка, про котру так часто доводилося чути у дитинстві в казках та легендах. Хоча б про Котигорошка. Коли змій забив його булавою в залізний тік аж по пояс, а шкоди нанести так і не зумів. Чорт… А я ще дна дідуся Морозенка грішив, що він несправжній. Та якщо воно й далі так піде, то ми ще точно зустрінемося. Тож, варто заздалегідь подумати, що б у нього такого попросити в подарунок.

Звісно, усі ці думки промайнули блискавично і десь на периферії, не відволікаючи уваги. Ну, така в мене звичка. Під час поєдинку займати голову чимось стороннім, щоб мозок не заважав діяти інстинктам.

А інстинкти не хотіли здаватися і продовжувати тиснути на спусковий гачок.

— Бах! Бах! 

Ще дві зірочки розцвіли на захисній сфері, а Жовна навіть не похитнувся. Натомість, насмішкувато вишкірився і вийняв ще один ніж.

— Ніяк не вгомонишся. Ще не зрозумів, що живим звідси не вийдеш? Може ще навкулачки спробуєш? Чемпіон?

Гм… Чому ні? Врешті-решт, тут моя територія. І мало хто зміг встояти від мого хука в щелепу. Якби ж не те поле, що його захищає. Але, чому не спробувати? Які ще варіанти?

Я піднявся і зайняв бойову стойку.

— Ха, — посміхнувся Жовна. — Що ж, буде весело…

Пружним кроком він кинувся вперед і, як тільки дистанція дозволила, зробив випад ножем.

Ну, від таких дитячих прийомів я навчився ухилятися ще років десять тому. Крок вбік, перехват і… від неймовірно сильного стусана я лечу аж до стіни. Чорт! Це ж яку силу треба мати, щоб так зацідити. Я ж не пушинка, добрих сто двадцять кілограм важу, а пролетів чи не три метри. Ще й так хряснувся потилицею, що аж зайчики перед очима замиготіли. А Жовна, не збавляючи темпу, вже встиг і цю дистанцію скоротити. Ще крок, і все… Цей удар ножем я вже не заблокую. Це добре читається в його безжалісних очах. Хижак готується до останнього кидка.

Таким беззахисним я востаннє відчував себе перед поглядом короля пацюків.

Що?! Бластер опинився у моїй руці швидше, ніж я встиг повністю сформулювати думку. Інстинкти справді діють швидше за розум.

— Пшш…

Нас розділяло всього якихсь два кроки, тож промінчика, що блиснув з розтруба дула, я не помітив. Зате відмінно побачив, як в грудях Жовни, акурат навпроти серця, утворився невеличкий отвір. Палець не просунути… Але чоловікові вистарчило. Він захрипів, захитався, випустив ніж… ще спробував затулити дірку долонею, а потім повільно опустився на коліна, закотив очі і впав долілиць.

— Твою ж гіпотенузу!

«Вітаємо! Ви перемогли кверга! (Точніші дані див. «Допомога. Розділ «Істоти неземного та генномодифікованого походження») Нагорода — 250 пунктів досвіду. 10 золотих кредитів. Вітаємо! Ви перемогли першого кверга у своєму житті! Додаткова нагорода — генератор силового поля.

Вітаємо. Ви майже виконали фінальне завдання у ланцюжку «Маскарад смерті». У вас достатньо даних, щоб зробити вірні висновки. Але якщо ви все ще сумніваєтеся, спробуйте поговорити з діючим мером»

Ось так… Вітаємо і бла-бла-бла… І що я мав зрозуміти, окрім того, що прибив якогось кверга? А в нагороду отримав генератор силового поля? До речі, а де він? Чи мені, щоб отримати лут, треба неодмінно копнути труп ворога? Та із задоволенням. Кого-кого, а цю падлюку зі зміїним поглядом, хоч тричі.

Угу. Тонкий, сріблястий поясок із невідомого матеріалу. В палець шириною і міліметрів три товщиною. На дотик — холодний і гладенький. Як полірований метал.

Генератор малого силового поля. Поглинання 5000 одиниць ураження. Заряд — 0/500. Ціна продажу 6 500 золотих кредитів.

На ціну навіть увагу не звернув. Не поміщаються в моїй голові такі нереальні суми. Це як запам’ятовувати віддаль до супутника. Триста там тисяч кілометрів чи триста п’ятдесят… Яка різниця, коли все разом поміщається у визначення «неймовірно далеко», або «немислимо дорого»?

А от те, що Система чи хто там керує долею, мене таки сильно береже — усвідомив одразу. Не бластер мені життя врятував, а те що генератор розрядився. Мої кулі вибили з нього останній заряд, а бластер уже бив по незахищеній цілі. З таким успіхом міг би і постріляти з пістолета ще трохи. Ну, та нехай… Якби не було — результат важливіший, аніж дорога до нього.

Що ще? Бойовий ніж. Звичайний, не системний. Але хороший. Беру. І пластикова ключ-карта. Схожа на ту, що я взяв у андроїда, але не срібляста, а золочена. Що значить — з вищим допуском. Теоретично, звісно. Беру… Не знаю що за двері вона відчиняє, але багато місця не займає.

І що далі?

Внутрішній голос буквально кричав, що треба негайно забиратися звідси подалі і якомога швидше. Але я не квапився. Не в моїх правилах зупинятися на півдорозі.