Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Збираюся довго. Не поспішаю. Працівники Марка взяли майже усе на себе, за що я буду вдячна довго, адже поміч моїм друзям важлива і мені. Їх родини мають час на збори, фотосесію, розпис у РАГСі. Власне, саме туди я не йду, бо будуть лише свідки й батьки, приїхати маю одразу у ресторан. Одягаюся  у придбану раніше сукню червоного кольору. Настя попросила усіх дотримуватися біло-червоно-чорної гами. Мені не складно, тим паче, що цей червоний вигідно підкреслює мої каро-зелені очі. Зачіску роблю просту — завиваю волосся у легкі хвилі. Фарбуюся. Звісно, у мене не виходить, як у працівниць салону у столиці, куди водила Марина, та, на мій погляд, все одно досить гарно. 

Вийшовши до вітальні розумію, що Данте теж тут. Зізнатися, гадала, що поїхав кудись. Але ні, чоловік сидить на дивані, в руках телефон, поруч ноутбук. Він з кимось холодно говорить. Спостерігаю. Мабуть, не помічає мене за роботою, я ж затамувавши подих, дивлюся на нього. Аура сили ковзає всюди, наче туман. Плететься по стінах, невагомо пливе повітрям. Змушує задихатися й дихати одночасно. Наче опиняєшся на вершині, де навколо лише свіже повітря. Воно і труїть і зцілює водночас. Легені не можуть насититися, потребують ще й ще, силою обдаровують, хоч через них поколює серце. Данте продовжує розмову, різко переводить погляд у мій бік. Ковзає по тілу очима сирени. Одразу реагую. Не повинна, та є речі, котрі я не здатна контролювати. Інтуїтивний крок вперед, до нього. Бажання опинитися оповитою аурою Марка таке сильне, що й не розумію власних дій. Подобається, що дивиться. Подобається, що зупиняється на грудях, потім стегнах і звабливо веде вниз по ногах, до щиколоток. Сукня відверта. Розріз оголює праву ніжку до стегна, натякаючи, що там, під нею, спідня білизна відсутня. Насправді вона є, але враження…

Усміхається. Синьо-зелені океани сяють бажанням. Провокацією відповідають на мою. Владою і силою стискають серце. Немов тавро ставлять на душі. І я усміхаюся. Бо подобається, що він реагує так. Що б не казав, скільки б сили не прикладав, аби між нами була лише фізична близькість, та що це зараз, якщо не емоції? Він хоче більшого, я бачу. Тоне у цьому, як і я. 

Саме тому роблю ще крок. Нахабний, зухвалий, кажучи, що так правильно. А слідом ще, допоки поруч не завмираю. Беру його руку й ставлю на стегно, веду чоловічі пальці нижче. Не віриться, що з наляканого дівчиська стаю звабницею. Але, то він спровокував. Він розбудив те дияволятко, котре тонуло у темряві, від голодних спазмів здригалося. Воно помирало, день за днем відмирало, тому що я цього хотіла, і його боялася. А тепер все змінилося. Тепер воно частина мене самої. Воно це я. 

Данте тисне відбій. Я важко дихаю, поки відкладає телефон й ноутбук відсуває. Піддається, щоб побачити як далеко зайду. А я йду. Не зупиняюся. Веду його пальці власними, направляю до початку розрізу, даючи торкнутися шкіри. Сироти є відповіддю йому, що відчуваю. 

— Боюся, ми спізнимося до твоєї подруги, — гуркоче голосом, від якого тону у гарячому вогні. 

— Зовсім трішки, — лагідно промовляю.

Хитає головою. Встає, одразу демонструючи те, наскільки високий та широкоплечий. Руки не забирає, прослизає між стегон й нахилившись, рокоче у губи:

— Сабріно, якщо ти не хочеш пропустити весілля, раджу припинити. Інакше…

Так подобається бачити як втрачає контроль. В очі дивлюся, вперто і відверто. Насолоджуюся. Собою. Ним. Дотиком й жаром.

— Добре, — покірно кажу. 

Відсторонившись, Марк бере пальто й накидає мені на плечі. Ми йдемо до машини, я трішки позаду, поки чоловік відкриває машину й жестом запрошує всередину салону. Я усміхаюся. Бо здається відмовив, але насправді все не так. Зупинився, поки міг...