Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

Я думаю про все це біля пісуара, притримуючи свого члена. Я тут ховаюся вже п’ять хвилин, бо знаю, що поводжуся, як покидьок, але не можу стриматися. Сара мене заріже. Я ніколи більше не зможу стягти з неї цю сукню. Вона радше стягне з мене скальп, і я, чесно кажучи, її не звинувачуватиму. Не знаю, хто так накрутив мене цього вечора: Оскар з його непохитно доброю вдачею й відмовою піддаватися на провокації чи Сара, через те що вона аж підстрибує й напрошується йому до нових друзів. Нічого не можу вдіяти: увесь час думаю, чи вона хоче встановити з ним такі самі стосунки, які є між мною й Лорі. І мені постійно хочеться сказати їй: вибач, такі речі не можна просто вдавати. У нас із Лу роки минули. Завмираю та дивлюся на себе в дзеркало над раковинами, мию руки, думаю про все це ще кілька секунд. У нас із Лорі зараз мало що лишилося від дружби. Я не був з нею на самоті після тієї самої ночі, на кухні на Делансі-стрит, більш як рік тому. Сара звинувачує мене в тому, що я поводжусь як надто дбайливий старший брат, але вона помиляється. Я не можу претендувати на роль брата Лорі, я втратив це право, коли… Ні, не буду про це зараз навіть думати.

Виходжу з туалету з наміром не сунути носа в чужі справи й одразу натикаюся на Лорі. Вона часу не марнує.

— Що ти, в біса, робиш, Джеку? — такою лихою я, мабуть, її ніколи не бачив. Щоки палають, плечі підняті.

Я оглядаюся через плече на двері, з яких щойно вийшов.

— Відливаю.

Її фіалкові очі виблискують гнівом.

— Зливаєш мене — скоріш отак.

— Я теж радий тебе бачити, — переходжу в режим захисту.

— Не смій, — сичить вона, — навіть не думай чинити таке, Джеку О’Маро.

Ми стоїмо в коридорі нагорі, навколо нас снують люди, вона нахиляється, щоб її було добре чути.

— Чого саме ти намагаєшся досягти тут і зараз? Визнання, що ти крутіший, кращий, кумедніший? Хіба так важко просто потішитися за мене?

Знизую плечима.

— Я б тішився, коли б він не був таким вилупком.

— Він не вилупок. Він добрий, хороший і, здається, мене навіть кохає.

Я відчуваю, що дійшло до знущання, і — надто пізно — усвідомлюю, що я — цьому причина.

— Що? — вона хитає головою, очі палають гнівом. — Це настільки неймовірно, що хтось може мене кохати, Джеку?

— Ти його ледве знаєш.

Вона відсахнулася, ніби я її вдарив.

— Хто призначив тебе експертом з раптовості? — повертається вона. — Хто ти такий, щоби вказувати мені, закохуватися мені за мить, за місяць чи за рік?

Ми дивимося одне на одного, і я раптом усвідомлюю, що вона більше не та дівчина з Делансі-стрит. Вона жінка, і я більше не є частиною її життя.

— А ти його любиш?

Вона дивиться вбік, хитає головою, бо я не маю права її допитувати. Особливо не так, як зараз.

— Він для мене важливий, Джеку, — відповідає вона вже м’якіше, а вразливість у її очах змушує мене почуватися покидьком.

— Гаразд, — кажу я і справді думаю, що дійсно «гаразд».

Так хочеться притягнути її до себе, повернути собі її дружбу, щоб усе стало на свої місця. Але щось у мені знає: неправильно зараз обіймати Лорі. Тоді я беру її за руку й дивлюся в її гнівні очі.

— Мені шкода, Лорі, дійсно шкода, добре? — почуваюся, ніби прошу в неї пробачення не лише за цей вечір, але й за все, що сталося раніше. За те, що набрехав, ніби не бачив її тоді в клятому автобусі, роки тому, за те, що поцілував її тоді під заметіллю, за те, що постійно роблю все до біса не так.

Нарешті — здається, що минуло десять хвилин, але насправді, мабуть, усього десять секунд — вона киває та відпускає мою руку.

Я усміхаюся.

— Ідемо вниз. Я за тобою.

Вона киває знову, іде не обертаючись.

Лорі виросла, а я цього не бачив. Час і мені зробити те саме.

14 травня

Лорі

— Візьми трубку, Оскаре, візьми трубку, — бурмочу я, читаючи й перечитуючи лист у своїх руках та слухаючи гудки його мобільного. «Надішліть голосове повідомлення для…» Прокляття! Я вимикаюся, набираю ще, та знову ця клята набридлива жінка-робот повідомляє мені, що їй страшенно прикро, але Оскар Оґілві-Блек не може от просто зараз підійти до телефона. Я стою в передпокої дому моїх батьків, пальці мимоволі стискають кулон із фіолетовим камінчиком. Я одягла його на співбесіду минулого тижня та з того часу не знімала, щоб не розгубити талан. І спрацювало! Відчайдушно прагнучи поділитися добрими новинами, я тепер шукаю Сарин номер. Телефонувати їй марно, бо вона, майже точно, не може відповісти на роботі, тож надсилаю повідомлення:

«Відгадай, хто НАРЕШТІ отримав нормальну роботу? Я! Готуйся, Сар, я повертаюся до Лондона!»

Натискаю «відправити», і менш ніж за 30 секунд мій телефон вібрує.

«БУДЬ НА ЗВ’ЯЗКУ! Пішла в туалет, щоб тебе набрати. НЕ дзвони більше нікому!»

Усе за планом, телефон уже дзеленчить. Я не можу говорити ще секунд 30, бо вона верещить і аплодує. Бачу внутрішнім зором, як вона, замкнувшись у кабінці, танцює від радощів, а ошелешені колеги слухають зовні.

— Давай, давай, я хочу знати все! — каже вона, а я нарешті отримую офіційну можливість розповісти свої новини.

— Це те, про що я тобі казала, знаєш, робота в журналі для підлітків.

— Ти про роботу Тітоньки Триндець?

— Так! Саме ця! За три тижні я стану тією жіночкою, до якої всі підлітки нації звертаються за порадою про волосся, вугрі та перепихи! — я сміюся, на межі з істерикою, над моєю перспективою нарешті взятися до роботи в журналі. Звісна річ, це не будуть підлітки всієї нації, лише невеличкий відсоток тих, хто читає не-такий-уже-й-дуже-популярний журнал, але це вже щось, це справжнє. Це омріяна сходинка до наступної частини