Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

«Ніщо не виявляє чиюсь справжню природу так, як це робить маска».

Чарльз біля мене стає чимдалі напруженішим, з кожним кроком його пальці впиваються в моє передпліччя сильніше. Усе це неправильно. Це святкування занадто безнадійне. Це остання вечірка перед падінням Гоморри.

Ми дістаємося до канапи, і Чарльз допомагає мені опуститися на подушки. Офіціантки рухаються крізь натовп з тацями келихів, але дати їм знак з нашої периферійної позиції видається неможливим. Для розмови тут надто шумно, але Канінгем вказує на столик з шампанським, від якого гості шкутильгають, тримаючи одне одного попід руку. Я киваю й витираю з чола піт. Можливо, випивка заспокоїть мої нерви. Коли він відходить, щоб принести пляшку, я відчуваю шкірою протяг і помічаю, що хтось розчинив великі засклені двері — певно, щоб провітрити. Надворі суцільна темінь, але слуги запалили жаровні — мерехтливі вогники, що ведуть аж до оточеного деревами дзеркального басейну.

Темрява рухається, набирає форму, стає щільною та проникає всередину, на її бліде обличчя потрапляє світло.

Не обличчя — маска.

Маска-дзьоб з білої порцеляни.

Я озираюсь, шукаю Чарльза, сподіваюсь, що він поруч і зможе схопити цього чоловіка, але камердинер зник десь у натовпі. Знову повернувшись до дверей, я бачу, як Чумний Лікар прокладає собі плечем шлях поміж гульвісами.

Стиснувши тростину, я здіймаюся на ноги. Потонулі кораблі підіймають з океанського дна з меншими зусиллями, але я шкандибаю до круговерті з костюмів, що приховує мою здобич. Я йду на побачене мигцем — виблиск маски, майоріння плаща — але він наче туман у лісі, його неможливо вхопити.

Десь у дальньому куті я його гублю.

Вертячись на місці, я намагаюсь знайти його, аж раптом хтось із гуркотом врізається в мене. Я реву від злості й бачу перед собою пару карих очей, що визирають з-під порцелянової маски-дзьоба. Моє серце мало не зупиняється, я сам мало не підстрибую, але маску швидко знято й під нею я бачу худе хлоп'яче обличчя.

— Ой, перепрошую, — каже він. — Я не…

— Рочестере, Рочестере, сюди! — кричить йому хтось.

Ми обертаємося водночас — до нас наближається ще один чоловік у костюмі чумного лікаря. А за ним — ще один; ще троє — серед натовпу. Моя здобич помножилася, але жоден з них не може бути тим моїм співрозмовником. Вони всі занадто кремезні та низькі, занадто високі та худі; забагато поганих копій оригіналу. Вони намагаються відтягнути свого друга геть, але я хапаю найближчу руку — будь-яку, вони всі однакові.

— Де ви взяли ці костюми? — питаю я.

Чоловік суворо дивиться на мене, його сірі очі наливаються кров'ю. У них немає жодної іскри, жодного виразу. Пусті двері, за якими немає жодної послідовної думки. Висмикнувши від мене свою руку, він тикає мені пальцем в груди.

— Попросіть мене ввічливо, — п'яним голосом каже він.

Йому кортить побитися, і я, змахнувши тростиною, вдовольняю його потребу. Важка палиця влучає по його нозі, він лається й опускається на коліно. Щоб не впасти, він спирається на підлогу долонею, і кінчик моє тростини пришпилює її.

— Костюми! — кричу я — Де ви їх знайшли?

— На горищі, — каже він; його обличчя стає білішим, ніж скинута маска. — Їх там десятки висять на вішалці!

Він намагається звільнитися, але ж на тростину спирається лише частка моєї ваги. Я додаю трохи більше, і його обличчя спотворюється болем.

— Звідки ви про них дізналися? — питаю я і послаблюю тиск на його долоню.

— Слуга вчора знайшов, — каже він, і його очі набрякають сльозами. — На ньому вже був такий: маска та капелюх, повний набір. А в нас костюмів не було, тож він відвів нас на горище, щоб ми змогли собі щось підібрати. Він усім допомагав, там було більш як двадцять чоловік, чесне слово!

«Схоже, Чумний Лікар не хоче, щоб його знайшли».

Секунду або дві я дивлюся, як він звивається, зважую правдивість його історії проти болю на його обличчі. Переконавшись, що вони важать однаково, я прибираю тростину й дозволяю йому пошкандибати геть, тримаючись за поранену руку. Щойно він зникає з мого поля зору, переді мною з натовпу вигулькує Майкл — він помічає мене здалеку і прямує до мене. Він схвильований, щоки порожевіли. Його рот шалено рухається, але слова губляться серед музики та сміху.

Я показую, що не можу зрозуміти, і він підходить ближче.

— Ви бачили мою сестру? — кричить він.

Раптом злякавшись, я хитаю головою. Я бачу по його очах, що щось не так, але не встигаю його розпитати, бо він проштовхується крізь натовп танцюристів назад. Мені жарко, в голові паморочиться, мене гнітить погане передчуття; я проштовхуюся до свого місця, знімаю краватку-метелик і розстібую комірець. Повз мене проминають фігури в масках, оголені руки виблискують потом.

Я відчуваю нудоту; я нездатний отримувати задоволення ні від чого, що можу бачити. Я міркую над тим, щоб долучитися до пошуку Івлін, аж тут повертається Канінгем з пляшкою шампанського у відерці з льодом та з двома келихами на довгих ніжках. Метал спітнів, Канінгем теж. Минуло так багато часу, що я вже забув, куди він пішов і навіщо, тому кричу в його вухо:

— Де ви були?!

— Здалося… побачив Саткліфа, — кричить він у відповідь, і крізь музику я чую лише половину слів. — …костюм.

Виходить, з Канінгемом трапилося приблизно те саме, що й зі мною.

Я киваю, мовляв, зрозуміло; ми сідаємо та мовчки п'ємо, виглядаючи Івлін; моє розчарування зростає. Я маю бути на ногах, обшукувати будинок, допитувати гостей, але Ревенкорт на таке не здатний. У цій кімнаті надто людно, а його тіло надто стомлене. Він людина розрахунку та спостереження, а не дії, і якщо я хочу допомогти Івлін, я мушу скористатися цими навичками. Завтра я бігатиму, але сьогодні мушу дивитися. Мені треба побачити все, що відбувається в цій бальній