Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Коханці Юстиції 📚 - Українською

Читати книгу - "Коханці Юстиції"

725
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Коханці Юстиції" автора Юрій Ігорович Андрухович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 54
Перейти на сторінку:
Німеччину схаменутись і леґалізувати українську державу, взявши її нарешті в союзники проти ворога номер один — совітів. На чому базувалися такі очікування — на підлості чи наївності деяких особливо пронімецьких очільників Організації, — сьогодні сказати важко. Створення в липні 1943 року дивізії «Галичина», хоч як того б хотілося колаборантам з українського керівництва, не означало нічого більшого, крім залучення до бойових дій свіжого гарматного м’яса. В усьому іншому німаки демонстративно не залишали жодних сумнівів у тому, що українці для них не союзники й ніколи такими не стануть. Ви не угорці, не румуни й тим більше не італійці, ви навіть не хорвати, ви ніхто — наче стверджували нацисти. І в цьому вони були цілком послідовні. Ще на самому початку окупації України до всіх низових ланок поліції безпеки (Sipo) та СД з Берліна було розіслано наказ, в якому недвозначно стверджувалося, що «рух Бандери готує повстання», а всіх його активістів «слід негайно арештувати і після ґрунтовного допиту таємно знищити».

Протягом двох років, що минули між появою цього наказу й описуваними тут подіями, вся його таємність тисячі разів ставала явною. Наприклад, вона кричала з усіх стін і стовпів міста С. червоними афішами. «Люди називали їх червоними, — свідчить Яшан, — тому що вони були друковані завжди на червоному, кривавої барви, папері». Це були списки українських в’язнів, нахапаних тут і там без розбору, переважно під час облав. Списки зазвичай складалися з двадцяти імен. Перші десять належали щойно розстріляним. Другу десятку натомість мали б негайно розстріляти, якби підпілля знову вчинило хоч якусь диверсію протягом наступних трьох місяців. Підпільників це не стримувало, а, схоже, навіть надихало — і з пізньої осені 1943 року червоних афіш робилося чимраз більше; місто ставало всуціль червоним, аж ним почав циркулювати важкуватий жарт про те, ніби у друкарні от-от вичерпається останній рулон червоного паперу.

Невідомо однак, скількох іще українців — свідомих, несвідомих, цивільних, уніформованих, поліцистів, підпільників, лісників, старост, позапартійних лікарів, інженерів, учителів, героїв, боягузів — мали би показово арештувати, взяти в заручники, закатувати і закатрупити окупанти, скільки ще червоних афіш надрукувати й розклеїти, щоб урешті стало зрозуміло: Третій Райх — не захисник, не протектор, не партнер, не опікун, не старший великий брат, а пряма протилежність усьому переліченому. (Друг «Сансара», про якого ця історія, на відміну від багатьох керівників Організації, зрозумів це давно, ще на початку злих часів — щойно долетіли перші вісті про погроми євреїв і розстріл професорів у Львові. Але «Сансара» своїми думками на рішення Організації не впливав.)

Осінь 1943 року — час остаточного, повсюдного і вже не приховуваного переходу німецької окупаційної влади до придушення будь-яких проявів української самостійності. Коли 28 листопада в гірському селищі В. було знову розстріляно десятьох «українських бандитів», то їхні тіла ґестапівці завалили верствою тіл інших — як свідчить Яшан, «правдоподібно жидівських». Наставала пора спільних ям, які вміщували всіх.

І це навіть не метафора.

7

Розстріл у гірському селищі В. був продовженням цілого ряду німецьких каральних заходів і зокрема Розстрілу Двадцяти Сімох. Останній же став наслідком спеціальної поліційної операції в міському театрі. Трагедія почалась оперетою.

Щоб якнайповніше відновити перебіг подій того недільного пополудня 14 листопада, вдаймося відразу до кількох джерел.

Одне з них (чотири з половиною сторінки щільного машинопису з виправленнями) має назву «Протокол з облави в українському театрі ім. Івана Франка» і є внутрішнім таємним документом Організації. Його не підписано й не датовано, але є підстави вважати, що він поставав протягом останніх двох тижнів листопада. За своїм змістом «Протокол» виходить далеко за межі означеної в заголовку облави. У ньому ж міститься короткий звіт про судову розправу та опис розстрілу 17 листопада зі списками (дуже неточними) ув’язнених і страчених, а також окремі перекази з в’язниці, на яких ми ще зупинимося. Проте починається він саме облавою: «Дня 14. листопада 1943 р. йшла в міському театрі премієра “Шаріка”. Публика була чисто українська та виповнювала театральну залю вщерть. На початку третьої дії зчинився при вході галас жінок і дітей. Було около год. 18-ї».

У цьому місці з’являється розходження, хоч і загалом несуттєве, з другим документом, де читаємо: «Біля год. 5:30 на залю театру ввійшли ґестапівці, шуцполіція і дольмечери[35] та аґенти і обставили всі входи та виходи». Цей другий документ, також машинопис, також підпільний звіт Організації, суттєво коротший від «Протоколу» (обсягом усього 1,5 сторінки). Його назва — «Репортаж з перебігу облави під час премієри “Шаріка” від дня 14. XI. 1943». На відміну від «Протоколу», він має не тільки дату, але й годину створення — 23 листопада, 00:35, і, що важливіше, підпис: «За спеціальними звітодавцями (учасниками) пере-повів РОБЕРТ». Є багато підстав думати, що цим «Робертом» був один із локальних лідерів і ключових діячів Організації (загине в лісовій криївці під час бою з винищувальним загоном совітів 1946-го, 27-річним, разом із дружиною, кількамісячним сином та парою-другою найближчих товаришів). Як випливає з підпису, сам «Роберт» у театрі того дня не був, його «Репортаж» є переказом свідчень інших, як він їх називає, звітодавців.

Ще одним джерелом є ті ж таки спогади Василя Яшана «Під брунатним чоботом». Залишається неясним, чи Яшан особисто перебував на той час у театрі, а чи знову маємо справу з переказом. Офіційне становище Яшана (заступник голови цивільної управи крайсгауптмана Гайнца Альбрехта) начебто зобов’язувало до присутності, ще й на почесному місці в перших рядах. Але його розповідь у книжці однозначно цього не засвідчує. Опис подій у театрі починається зі сторінки 101-ї: «Того дня йшла в театрі прем’єра веселої п’єси “Шаріка”. Під час третьої дії на залю впала поліція з шумом, криком і лайкою, як то ґестапо завжди вміло робити. Зі сцени усунули переляканих артистів. Будинок театру обставили іззовні так, щоб ніхто не міг утекти. Жінок і дітей відокремили і по якомусь часі відпустили домів. Мужчинам, які були розсіяні по цілому будинку, на бальконі і внизу, казали всім перейти на партер, і то на його північну половину».

Звернімо принагідно увагу на дещо дивну есесівську поблажливість щодо жінок і дітей — ніби досі їм не доводилося тисячами мордувати ні перших, ні других! Але те, що жінок і дітей справді відпустили доволі швидко, підтверджують усі без винятку джерела.

Нарешті ще одне, цілком особливе свідчення. Й особливе воно з двох причин. По-перше, тому що відбиває враження дитини, точніше, 14-річного підлітка. По-друге, тому що відкриває нам перспективу

1 ... 36 37 38 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коханці Юстиції», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коханці Юстиції"