Читати книгу - "Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин"

Всю їхню розмову Ліна тихенько слухала сховавшись за дверима. Вона перетворилася на старий віник, щоб її не помітили. Коли наступного дня вони разом із Лоло та Олегом гуляли містом, дівчинка докладно їм усе розповіла.

– Не розумію тільки чому цих тіней так усі бояться, – сказала вона, – вони ж навіть не люди, або якісь інші живі істоти.

– Зате можуть вони такого накоїти, що людям і не снилося, – відповів Лоло. – Тіні – це згустки темної магії. Вони допомагають своєму хазяїну робити різні лихі справи.

– Звідки ти все це знаєш? – дивувався Олег.

– У бабусі в бібліотеці є безліч корисних книжок про магію. Вона ховає їх у шафі і навіть не здогадується, що я перечитав їх уже майже всі.

– А тітка мені давала лише якісь нудні книги про трави, – сказала на це Ліна. – Якось ми з нею ходили їх збирати і це просто жах як нудно.

– Зате корисно, – стояв на своєму Лоло. – Я вмію готувати зілля яке…

– Ой, та припини вихвалятися, – сказав Олег.

– І зовсім я не вихваляюся, – відповів Лоло.

– То виходить Северин покликав тіні щоб вони робили за нього те, що сам він без магії не може? – вирішила повернутися до попередньої розмови Ліна.

– Для того, щоб викликати тіні, потрібно мати магічні здібності, та й не аби які, а дуже потужні. А Северин їх не має, - сказав Лоло.

– Ми вже знаємо, що йому хтось допомагає, – додав Олег.

– Цікаво тільки хто, – продовжила Ліна.

– Це повинен бути хтось дуже могутній, – сказав Лоло, – Ліно, ти не помітила когось такого на Шабаші?

– Я майже нікого з них не знаю, лише декількох людей. Та й не було в мене часу щось там роздивитися.

– Погляньте, – сказав Лоло, – там Рута. Цікаво, куди вона йде?

Рута йшла по інший бік дороги. Було видно, що вона поспішала, а ще постійно озиралася. В руці у неї була якась невеличка біла торбинка. Троє друзів пішли за нею.

Дівчинка підійшла до повороту за одним із будинків, ще раз озирнулася і повернула у вузький провулок. Потім минула арку, яка з’єднувала двоє старих будинків і повернула за один із них. Ліна та хлопці зупинилися біля арки та виглянули з-за будинку. Внутрішній двір був увесь захаращений зваленими на купу будівничими матеріалами. За цією купою і стояв хтось, до кого поспішала Рута. Постать стояла до них спиною, загорнута в довгий темно-синій плащ з каптуром на голові. Тож роздивитися хто це вони не могли, але це точно був хтось дорослий.

– Здається це жінка, – сказав Лоло.

– І як ти це бачиш? – здивувався Олег. – Я взагалі нічого не бачу.

Рута підійшла до незнайомця і віддала свою торбинку. Невідома постать вихопила її у дівчинки з рук, висипала вміст собі в кишеню і віддала назад. Потім вона дістала якийсь маленький флакончик і простягнула його Руті. Дівчинка поклала його у свій рюкзак. Тоді Рута розвернулася і пішла назад. Ліна, Лоло та Олег відскочили і поспішили вийти з провулку, щоб Рута їх не побачила. Та вона й не дивилася в їхню сторону. Дівчинка замислено йшла собі своєю дорогою.

– Цікаво, що в тому флаконі? – сказала Ліна.

– І що було в торбинці? – додав Олег.

– Ходімо краще за Рутою, – запропонував Лоло, – можливо побачимо, що вона робитиме з тим флаконом.

Рута йшла не поспішаючи в напрямку до Половецького Замку. Троє друзів трималися від неї на досить далекій відстані і лише іноді прискорювали крок щоб не випустити її з виду. Та раптом Рута звернула десь в бік і вийшла за місто. Там починалася широка галявина, а за нею – ліс. Рута пробігла галявину і зникла за деревами. Спершу діти бачили, як вона минала то одне дерево, то інше, а тоді раптом втратили її з поля зору. Діти і собі пішли в ліс. Стежки ніде не було і, хоч дерева стояли голі, та видивитися Руту вони ніяк не могли. Вони пройшли ще трохи вперед і побачили що дерева почали ставати все рідшими і вони вийшли на кручі. Та Рути і тут ніде не було.

– Треба повертатися, – сказав Лоло, – навряд чи ми її знайдемо. Вона могла піти куди завгодно.

– Так і не дізналися, що там у тому флаконі, – додала сумно Ліна і вони уже хотіли повертатися назад, як раптом почувся крик:

– А-а-а! Допоможіть! – лунало десь внизу.

Усі троє кинулися бігти на голос. Він долинав з води. Діти побігли вниз по схилу. Рута бовталася у річці.

– Допоможіть! – кричала дівчинка.

– І як вона там опинилася? – здивувався Олег.

Та коли вони підійшли ближче, то все зрозуміли – поряд з Рутою плескалася у воді русалка Жалиця.

– Ходімо зі мною, будеш моєю подругою. Нам буде весело вдвох, – весело говорила русалка і тягла дівчинку за одну руку все глибше і глибше. Рута ж намагалася вивільнити руку, але нічого не вдавалося.

Лоло прибіг перший. На березі він побачив довгого дрючка. Лоло схопив його і простягнув Руті. Та дівчинка все одно не могла дотягнутися до нього.

“Стань довшим” – сказав Лоло і дрючок одразу ж видовжився. Рута схопила його однією рукою. Та русалка ніяк не відпускала другу. Ліна, яка розгублено за всім спостерігала, раптом пригадала чари, яким її вчила Міранда. Вона змахнула руками, підняла в повітря воду і плеснула її на русалку. Хвиля накрила Жалицю і та опинилася під водою. Рута, вивільнивши руку, змогла вибратися на берег.

Вона почала обтріпуватися, хоча це було зайвим, все одно була мокра з ніг до голови. Вона виглядала дуже розгубленою, і навіть присоромленою.

– Це русалка Жалиця, – сказала Ліна. – З нею треба бути дуже обережним.

– Дурна істота без мізків, – буркнула Рута у відповідь, не дивлячись на Ліну.

– Я вся мокра і мені треба додому, – додала Рута. – Бувайте.

І вона швидко побігла до замку, не озираючись на них.

– Навіть не подякувала, – обурено сказав Олег. – Ви її врятували, а вона вам навіть не подякувала.

– Здається я промочив ноги, – сказав Лоло, дивлячись на свої чоботи в яких вода аж хлюпала, – Мені треба десь їх висушити, бо додому далеко їхати.