Читати книгу - "Казки народів світу"

— Не будеш ти ні вченим, ані ксьондзом, а будеш розбійником. Ось тобі топірець-чупага: як на нього зіпрешся, відразу перескочиш за три милі, він тебе вбереже від усякої небезпеки. А як одягнеш оцю сорочку й пояс, то станеш дуже сильний. Але, щоб ти став розбійником над усіма розбійниками, мусиш і сам утнути щось незвичайне. Батько в тебе неабиякий силач — спробуй забрати в нього гроші, та так, аби він і не знав…

Яносік пішов, забравши з собою дарунки, але не надів на себе нічого, а сховав усе в клумак. Заходить до батькової хати, а сам смутний, невеселий. Так і просидів день. Надвечір батько каже, що піде завтра на ярмарок і візьме з собою сто п’ятдесят злотих, бо хоче купити воликів.

— Не йдіть, татуню! — каже Яносік. — Щоб вас, бува, розбійники не пограбували.

— Може, ти й дав би себе розбійникам пограбувати, — засміявся батько, — а я їх не боюся.

— Побачимо! — шепнув Яносік.

Батько пішов, а він почекав кілька годин, тоді надів сорочку й пояс, сів на топірець-чупагу й, миттю наздогнавши батька, заступив йому дорогу. Стукнув топірцем об землю й питає:

— Куди йдеш?

— Воликів купувати, — пробелькотів батько, переляканий.

— Давай гроші! — гримнув Яносік, і старий зараз же віддав гроші.

— Всі? — питає Яносік.

— Та всі, навіть на дорогу нема в мене ні гроша.

Яносік дав йому кілька грошів на дорогу, а сам утік у ліс. Потім сів на свого топірця і льотом помчав додому. Батько приплентався аж увечері. Він не пізнав сина в розбійницькій одежі, а коли заходив у хату, Яносік сидів собі в студентському мундирі, наче й не ходив нікуди.

— Правду ти казав, сину, шкода, що я тебе не послухав! — з жалем озвався батько.

— А що таке з вами сталося, татусю?

— Ой, таке зі мною було! Якийсь розбійник заскочив мене в лісі й забрав мої сто п’ятдесят злотих, лише кілька грошів покинув мені на дорогу.

— Ось бачите, татусю, я ж вам казав, щоб не ходили на ярмарок, бо вас пограбують! Як у воду дивився! А ви приглянулись до того розбійника? Пізнали б його, якби побачили?

— Ой, пізнав би, сину, відразу! Була на ньому якась страшна сорочка й широкий пояс, а в руці здоровенний топірець-чупага!

Яносік пішов до комори, одяг сорочку й пояс, узяв у руку розбійницький топірець, вийшов і питається:

— А той розбійник часом був не такий?

— Ой! Такий самісінький! — гукнув старий.

Яносік засміявся, віддав батькові гроші, а потім сказав:

— Вже не буду я ні вченим, ні ксьондзом, і до школи не повернуся, а стану розбійником. Бувайте здорові, татусю!

І рушив у гори. Хутко набрав собі помічників і товаришів: усіх було в нього дванадцять розбійників — і хоча жоден не міг зрівнятися з Яносіком, проте всі мусили зробити щось надзвичайне, аби він прийняв їх до свого загону. Кожному Яносік загадував показати, що він уміє, і тільки той, хто міг утнути якусь штуку, ставав розбійником.

Один, наприклад, підстрибував аж до вершечка ялини й стинав його шаблею або відстрелював з пістоля. Другий ламав однією рукою стовбури найтовщих дерев, третій, затиснувши в долоні, трощив найтвердіше каміння. Яносік і сам робив усе легко: частенько він задля розваги, підскочивши вгору, хапався за верховіття найвищої смереки.

Грабував Яносік тільки багатіїв; бідним ніколи кривди не робив, а щедро допомагав їм. А як зустріне, було, чоловіка, що йде на ярмарок, а грошей у нього обмаль, зараз зупинить і дасть іще грошей.

Раз аж чотириста злотих дав одному біднякові, щоб той купив собі воли, а що таких дорогих волів на ярмарку не було, то в бідняка після купівлі ще сто злотих залишилося. А раз, стрівши босу бабусю, Яносік дав їй гроші, але дуже розгнівався, коли побачив, що бабуся вертається з ярмарку боса, бо пошкодувала грошей на черевики. Яносік так її лаяв, так картав, що стара мало не вмерла з переляку і вже ладна була віддати йому ті гроші назад.

Трапилося так, що Яносік вирядив своїх людей до багатого пана сповістити, що прийде до нього на обід, ще й дванадцятеро своїх товаришів приведе, отож нехай їм усе приготують як слід. Пан відповів, що дуже радий і чекатиме Яносіка. А сам наказав скликати найдужчих людей із свого села та ще з кількох навколишніх сіл, озброїв їх топірцями й став дожидати Яносіка. Не знав той пан про чудодійну Яносікову силу, про його сорочку, пояс і топірець-чупагу, що їх подарували чаклунки.

А Яносік тільки прийшов — побачив, що проти нього снується зрада. Розмахнувся топірцем раз — половина нападників полягли на місці.

Тоді Яносік став хапати вози та брички й перекидати їх через палац, а сам перебігав на той бік і ловив їх на льоту. Нагнавши страху, він забрав усі гроші, які були в пана, й подався в ліс.

Дійшла про Яносіка чутка аж до самого цісаря[4] у Відень. Багатії з Ліптова, де Яносік частенько спинявся на відпочинок, надсилали на нього скарги. Отож цісар вирядив цілий полк солдатів, щоб схопити Яносіка. Яносік сміливо вийшов з самим топірцем проти солдатів, озброєних рушницями. Вони стріляли, а він хапав кулі у повітрі й жбурляв назад, бо чудодійна сорочка не допускала ті кулі до нього. Потім він пустив свого топірця й гукнув:

— Топірцю-чупаго, бий!

Топірець почав бити й рубати на всі боки так, що полк солдатів кинувся з переляку врозтіч.

Трапилося так, що Яносіка заскочив зненацька зрадник. Зайшов ззаду й вистрелив, бо не знав, що кулі його не беруть. Коли куля не влучила й відскочила назад — вистрелив знов і знов, а коли й ці кулі відскочили, зрадник чимдуж дременув од Яносіка, але Яносік наздогнав його і вбив.

По недовгім часі цісар почав війну з одним королем. Воювали, воювали й урешті пристали на те, що два рицарі з їхніх військ мають зітнутися в двобої; котрий рицар переможе, те військо й виграє війну. Вирядив тоді цісар посланців до Яносіка, щоб переказали: нехай приходить битися від його війська. Прибув до Ліптова полк гусарів. Привели гарного коня для Яносіка. Стали скрізь шукати, розпитувати, де Яносік