Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Арден кивнув, і якийсь час ми обидва цмулили вино мовчки. Я дивилася на нього скоса і нишком: він про щось думав, насупивши брови, і, здавалося, вже зовсім забув про мене поряд. 

А потім повіки почали несподівано швидко злипатися, і я відставила келиха на столик. Притулила голову до тканини крісла й хотіла тільки кліпнути. Але розкрити очі знову було зовсім непросто, і коли я все ж спромоглася це зробити, був вже ранок. 

А я вже не сиділа у кріслі в затишній вітальні лорда, а лежала в ліжку у розкішній спальні, яку він мені виділив. Невже переніс мене вчора? 

Я невдоволено похитала головою. Мусила вчора розв’язати проблему, а натомість тільки створила скільки нових! 

За вікном все ще було дуже темно – аж надто темно, аби ставати до роботи. А годинник показав мені, що зараз ще навіть не ранок, а глуха ніч, трохи по опівночі. Ось тільки заснути знову не виходило, як би я не намагалася. 

Тож натомість я взялася за справу, яка чекала свого часу вже давно. У шухляді письмового стола я знайшла чимало паперу – такого якісного, абсолютно білого та цупкого, що призначався він точно не для опівнічних заміток кухарок. 

Тож я пошукала ще, аж поки не витягла з однієї з полиць тоненького, зовсім пустого зошита. Писати пером я була незвична і дуже боялася, що не зможу впоратися з ним взагалі, але, на щастя, цей світ був не такий вже й відсталий, тож я, озброївшись чорнильною ручкою, вивела перші слова:

Ресторан-таверна. Кафе??? 

Тоді я підперла голову кулаком і втупилася у чарівне світло, що лилося з найближчого свічника. Який заклад найкраще спрацював би у цьому світі? Це мало б бути щось нове і цікаве, але водночас не настільки й революційне, аби відлякати усіх покупців. 

Я постукала ручкою по паперу, наставляючи крапок на слові кафе. Певно, з першим закладом замахуватися на цілий ресторан було б занадто, а ось щось невелике, можливо, навіть зі стравами на винос… 

Концепція закладу почала поволі формуватися у голові, але головне залишалося туманним – що я там подаватиму? Чимало з тих страв, що я готувала Елморові – тобто Ардену, виправила я себе подумки – були тут нікому невідомі. І деякі здавалися дивними – настільки дивними, що Арден куштував їх тільки через те, що на столі не було практично нічого іншого. Звісно, зрештою він залишався задоволений, та все ж… 

Я піднялася на ноги та пройшлася колом по розкішній кімнаті. Від дубового письмового стола, до ніжок балдахіна, до делікатного трюмо, що мало б опинитися у спальні справжньої леді, а не звичайної кухарки… 

Я різко спинилася. Ось воно – леді! 

Спогади Розмарі кожного разу давалися мені все легше, але водночас відчувалися все більш і більш розмитими. Наче вона повільно розчинялася у мені, зникала разом зі своєю пам’яттю. Мені подумалося, що ще кілька місяців, і я, певно, нічогісінько вже не зможу від неї дізнатися. 

Але поки що короткий спогад з ранніх часів роботи дівчини з’явився перед очима досить слухняно. Вона тоді працювала у маєтку баронеси Лейн – була вигнана з роботи за лінь всього за кілька місяців. Але все ж Розмарі бачила чимало прийомів, бо баронеса була тією ще світською левицею. 

У спогадах кухарки я дивилася крізь щілинку у портьєрі, як дами стоять біля столика із солодощами, і зовсім нічого не їдять, хоч і дивляться так, наче скоро стечуть слиною. Чому ж? 

Відповідь виявилася на диво простою: усі страви були масні, липкі, але готувалися так, аби їх можна було їсти руками. Чоловіки їли і мили руки у спеціальних мисочках, а потім протирали долоні серветками. 

Дами ж носили довгі вишукані рукавички і не хотіли бруднитися, а значить, залишалися без солодкого. До того ж десерти були не тільки масні, але й точно не дієтичні. 

Але якби можна було щось з цим зробити… 

Я сіла на ліжко, а тоді й взагалі лягла, розкинувши руки. Ідеї крутилися в голові, але очі почали злипатися. І коли одна нарешті оформилася в голові – смачна, шоколадно-фруктова, з нотками праліне ідея…. тоді  я заснула.