Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

class="koboSpan" id="kobo.96.1">Щойно Альберт попорався з кіньми, він відразу ж, навіть не роздягаючись, впав на незастелену розкладачку й заснув. Здавалося, голова ще не встигла торкнутися подушки, як сон уже покинув його, а за вікном займалося сіре світло початку нового дня. Більше не затьмарені виснаженням, як учора, вчорашні події стали на свої місця, мов частинки різьбленої картини. Та одно­го шматочка не вистачало. Що це було і де його бракувало на візерунку? Треба було почати спочатку, коли він знайшов непритомного Майка над купиною. Куди він зайшов, перш ніж упав і поранив ногу? Пішов до лаврового куща й рушив звідти? Ті дурні прапорці!.. Наступної миті Альберт скочив на ноги й узявся натягати чоботи.

Птахи на каштанах іще спали, коли він перейшов обважнілий від роси газон і тихо ввійшов у схований за віконницями темний будинок через бокові двері. Покоївка тихо хропіла за дверима Майклової кімнати, а зі спальні навпроти долинали звуки сну господарів. Знетямлений Майк лежав на спині й тихо стогнав. Його подерті, залиті кров’ю штани для верхової їзди висіли на спинці стільця біля ліжка. Альберт запалив сірник і обережно просунув руку спочатку в одну кишеню, тоді в іншу. На щастя, записник у шкіряній обкладинці був на місці! Він підійшов до вікна й почав сторінка за сторінкою розшифровувати записи у блідому вранішньому світлі. Починалися вони з березня минулого року — призначена зустріч у Кембриджі за адресою, виписаною з журналу «Заміське життя», де можна було забути про всі біди. Нагадування — забрати тенісну ракетку. Нарешті, після сторінки, де написано було тільки «Глистогінне», він знайшов те, що шукав. Нерівні великі літери, нашкрябані олівцем:

На цьому місці літери зникали. Перечитавши записку кілька разів, Альберт вирвав сторінку й поклав записник назад у кишеню штанів. НАД КУЩЕМ. МОЇ ПРАПОРЦІ. ПОСПІШАЙ. Він відчував, як Майк намагається сказати, що знайшов високо на Скелі важливу підказку — таку важливу, що він намагався лишити для Альберта інструкції, перш ніж знепритомнів біля струмка. МОЇ ПРАПОРЦІ. Згадавши про паперові клаптики, він підійшов до ліжка й обережно погладив слабку руку на покривалі. Полковник казав, що його конюх «хороший хлопчина, хоч і неотесаний» — та зараз Крандолл був як ніколи делікатним, незграбно навшпиньки виходячи з Майклової кімнати. Переконаний, що не можна гаяти часу, він наказав сонній покоївці розбудити полковника; а хлопчика з магазину Манасси підняли з ліжка, і не встиг він прокинутись, як уже їхав на родинному велосипеді до поліційного відділку Вуденда. Альберт і сам виїхав на світлому кобі, щоб у визначеному місці зустрітися з поліціянтами. Оскільки на місці не було ні констебля Бамфера, ні лікаря Маккензі, який зазвичай допомагав поліції, з Нижнього Македона прибув лікар Кулінг, щоб супроводжувати юного Джима (озброєного записником і суворим наказом Бамфера все записувати й не патякати). У бричку також поклали ноші й ліки.

Коли вони в’їхали крізь ворота до Пікнікової галявини, сонце вже стояло високо в небі. Альберт риссю скакав попереду з дорогоцінною сторінкою з записника в кишені. Невдовзі чоловіки знайшли місце, де Майкл підіймався від струмка суботнього ранку. У полуденній тиші маленькі білі клаптики паперу непорушно звисали з присадкуватого лаврового куща. Альберт усоте вийняв сторінку з написом із кишені. «НАД КУЩЕМ МОЇ…»

— Он воно що, — видихнув поліціянт, вражений, попри традиційно зверхнє ставлення до аматорів. — То це він їх туди причепив?

— А ти думав, вони самі там виросли, чи що?

Вони мовчки просувалися вгору, а потоптана й поламана папороть правила їм за дороговказ. Лікар-містянин, який із нагоди неділі взув затісні рудувато-коричневі черевики, трохи відставав.

— Я тільки не уявляю, як приїжджий взагалі так високо видерся, — сказав Джим.

— Деякі англійці непогано орієнтуються в буші, якщо вже не вперше ним ходять, — визнав лікар Кулінг.

— У цього розуму й духу з лихвою стане на трьох таких, як оце ми, — мовив Альберт.

— Та хай йому, — сказав лікар, який дратувався дедалі більше у міру того, як у нього набрякали ноги. — Здається мені, що ми марнуємо тут час. Було б логічно припустити, що ніщо не могло лежати десь на Скелі до вчорашнього дня, чого б уже не знайшли до нас.

Альберт кинувся захищати друга.

— Ви не знаєте Майка, лікарю. Він такого не написав би, якби не знайшов щось аж таке.

Але лікар не зважав — він вже знайшов рівний камінь, на якому було зручно сісти, й розшнуровував черевики.

— Джиме, просто свисни у свисток, якщо щось знайдеш, і я за вами піднімуся.

Альберт і Джим далі винюхували щось у заростях, мов пси.

— Бачиш отам поламану гілку на кущі? Ще зелена. Мабуть, це там Майк зайшов у зарості в суботу вранці.

Так і було. Вони продовжили сходження, йдучи второваною напередодні стежкою й голосно лаючи каменюки та ями під ногами.

— А що там у записці говорилося про кільце? Діамантове,