Читати книгу - "Глибоко під водою"

Він штовхнув двері, вдихаючи неприємний хімічний дух засобу для чищення килимів. Пройшов через кабінет до шафи і висунув верхню шухляду. Вона була порожня, а нижча шухляда — замкнена. Він із гіркою досадою зрозумів, що хтось усе попереставляв і що насправді він тепер не знає точно, куди дивитися, тож, можливо, він даремно приїхав. Марк вискочив у коридор, щоб перевірити, чи він досі сам — так і було, його червоний «воксгол» залишався єдиним автомобілем на стоянці — і повернувся до директорської. Намагаючись не порушити що-небудь, він висував шухляди столу Гелен одну за одною, шукав ключі від шафи. Він їх не знайшов, але знайшов ще дещо: дрібничку, яку він не міг собі уявити на Гелен. Річ, яка видавалася йому наче знайомою. Браслет — срібний з оніксовою застібкою, на якій були вигравіювані ініціали «С. Дж. А.»

Він сидів і довго дивився на нього. Він геть не міг здогадатися, що означає цей браслет і його наявність тут. Він нічого не означав. Він нічого не міг означати. Марк поклав браслет назад у стіл, припинив свій пошук і повернувся до машини. Він лишив ключ у замку запалювання, і коли він завів двигуна — тут і згадав, де він бачив той браслет раніше. Він бачив його на Нел біля пабу. Вони перекинулися кількома словами. Він дивився, як вона йде в бік Млина. Але до цього, перш ніж вона пішла від нього, вона крутила щось на зап’ясті, коли вони говорили, і то був цей браслет. Він повернувся, пішов у кабінет Гелен, висунув шухляду, узяв браслет і поклав його в кишеню. Він розумів: якби хтось спитав його, навіщо він це робить, то він не зміг би пояснити.

Це було, подумав він, щось таке, ніби він на глибині хапається за щось, за будь-що, рятуючись. Здавалося, він потягнувся до рятувального круга, а натомість у руці опинилися водорості, але він все одно за них вхопився.

Ерін

Хлопчик — Джош — стояв біля дому, коли ми приїхали, наче маленький солдатик на чатах, блідий і пильний. Він привітався із Шоном увічливо, більш підозріливо дивлячись на мене. Він тримав у руках складаний ножик, нервово відкриваючи й закриваючи лезо пальцями.

— Чи твоя мама вдома, Джоше? — запитав його Шон, і він кивнув.

— Чому ви хочете знову поговорити з нами? — запитав він, і його голос смикнувся, став різким писком. Він відкашлявся.

— Нам просто потрібно перевірити дещо, — сказав Шон. — Нічого страшного.

— Вона була в ліжку, — оголосив Джош, поглядаючи то на Шона, то на мене. — Тієї ночі. Мама спала. Ми всі спали.

— Якої ночі? — запитала я. — Ти про яку ніч, Джоше?

Він почервонів, утупився у свої руки і став знову смикати ніж. Маленький хлопчик, який ще не навчився брехати.

Луїза відчинила двері за його спиною. Вона подивилася на мене, потім на Шона, і зітхнула, розтираючи пальцями чоло над бровами. Її обличчя було кольору слабкого чаю, і коли вона розвернулася поговорити із сином, я помітила, що її спина згорблена, як у старої. Вона поманила його до себе, щось тихо сказала.

— Але якщо вони хочуть поговорити зі мною теж? — почула я його запитання.

Вона твердо поклала руки йому на плечі.

— Не захочуть, милий, — сказала вона. — Іди собі.

Джош склав ніж і сховав у кишеню джинсів, дивлячись при цьому мені в очі. Я всміхнулася, а він відвернувся, швидко пішов стежкою, озирнувся лише раз, а його мати зачинила двері за нами.

Я пішла за Луїзою і Шоном у велику світлу вітальню, яка переходила в одну з оцих квадратних, сучасних оранжерей, з якими здається, що будинок без попередження переходить у сад. Зовні я бачила дерев’яний курник на лужку і бентамок — красивих чорно-білих і золотистих курей, які порпалися навколо корму.

Луїза жестом запропонувала нам сісти на диван. Вона опустилася у крісло навпроти, повільно, обережно, як людина, що одужує після травми й боїться собі нашкодити.

— Отже, — сказала вона, злегка підіймаючи підборіддя, щоб подивитися на Шона. — Що ви мені скажете?

Шон пояснив, що нові аналізи крові дали ті самі результати, що й перші: у кровоносній системі Кейті не було слідів жодних препаратів.

Луїза слухала, похитуючи головою з очевидною недовірою.

— Але ж ви не знаєте, правда, як довго такий препарат залишається у системі? Або скільки часу потрібно, щоб той ефект, який виявляється, скінчився? Ви не можете відкинути цього, Шоне…

— Ми нічого не відкидаємо, Луїзо, — сказав він спокійно. — Я тільки розказую вам, що ми виявили.

— Звичайно… ну, звичайно, але ж постачати незаконні препарати комусь — дитині — це все одно порушення, правда ж? Я знаю… — Вона вкусила себе за нижню губу, — я знаю, уже запізно карати її, але це має стати відомо, чи не так? Те, що вона зробила?

Шон не відповів. Я прокашлялася і почала говорити, Луїза спопеляла мене очима.

— З того, що ми виявили, місіс Віттекер, щодо часу купівлі таблеток, Нел не могла їх придбати. Хоча використовувалася її кредитна картка, однак…

— Що ви хочете цим сказати? — сердито спитала вона. — Тепер ви хочете сказати, що Кейті вкрала її кредитну картку?

— Ні, — сказала я. — Ми нічого такого не кажемо…

Раптом її обличчя засяяло: вона щось зрозуміла.

— Ліна! — сказала вона, відкинувшись у своєму кріслі, на її обличчі була написана похмура згода. — Це зробила Ліна.

— Ми цього також точно не знаємо, — пояснив Шон. — Хоча ми, звичайно, допитаємо її про це. Власне, вона має прийти у відділок сьогодні після обіду.

Він запитав Луїзу, чи не знайшла вона ще чогось підозрілого серед речей Кейті. Луїза одразу відкинула це запитання.

— Та ось же воно, — сказала вона, нахилившись вперед. — Хіба ви не розумієте? Просто поєднайте таблетки й це місце, і той факт, що Кейті провела так багато часу в Ебботт серед усіх цих фотографій та історій, і…

Вона затихла. Навіть вона, схоже, не була зовсім упевнена в тому, що сказала. Адже навіть якщо вона має рацію, і навіть якщо ці таблетки спричинили депресію у її дочки, ніхто не скасовував того факту, що вона сама цього не помітила.

— Я цього не сказала, звичайно, бо в мене й так було