Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

І одразу по тому змокріла ще дужче. Бо Миша збагнув, що крім невеликого ножа на паску ніякої зброї з ним немає. Немає баклажки з водою, нема їстівних припасів — нічого. Та й звідки ж було всьому тому взятися. Він же не планував просто зараз вирушати в ліс. Як на те, він і зовсім не планував іти до лісу сам-один…

Назад він повертався ще обережніше й скрадливіше. Вже проминувши городи, біля крайнього паркану зупинився й довго чистив об траву черевика. До вечора ще було далеко. А виходити на ніч він уже б не наважився. І зараз холод пробирав до кісток, а що буде вночі! Добре Лисому — той улітку ходив. Спробував би він дійти до Руїни навесні.

Миша розумів, що подорож варто б відкласти бодай на місяць. Але барило його терпіння вже переповнене. Сьогодні, зрозуміло, вже пізно — ніякого сенсу. А завтра на світанку… Тільки зібратися, продумати, все приготувати…

Він підкрався до свого двору з тилу, з боку напіврозваленої хати покійного Щура. Гріх казати, але коли той помер, Миша був майже радий. І так ім’я дали батьки — гірше не буває. Так іще й сусід Щур. Казна-що. Все село сміялося.

— Мишо, га, Мишо! А Щур тобі хто — сусіда чи, може?..

Малий Миша якийсь час і сам сумнівався, підозрював батька, що той йому не батько. Але дуже схожий був — минуло. Та все одно: хіба таке витримаєш!

Він прокрався до драбини на горище. Вже й ногу заніс на першу перекладинку, та вчасно згадав, що перекриття на горищі рипить. Отже, туди варто лізти тільки тоді, коли Помидори не буде в хаті. Бо зразу почує і здогадається. А з другого боку — якщо вийде, зразу його побачить. Де б його сховатися й поспостерігати?

У вбиральні не сховаєшся, бо це смішно. Якщо їй знадобиться до вітру — ото буде зустріч! І смородинові, й аґрусові, й малинові кущі прозорі ще, мов павутиння. Уперше в житті Миша обвів поглядом власне подвір’я з огидою. І сховатися тут ніде!

Хіба до Щурової хати? Страшно. Вона вже така перехняблена — от-от завалиться й поховає його під уламками. Цього ще бракувало. Ото вже підуть селом балачки: і що це Миша робив у тій старій будівлі? І хіба ж є (була) голова в людини на плечах — у таке руйновище лізти? А куди ж тоді?

Миша повернувся на подвір’я Щура. Озирнувшись на сусідні хати, обережно ступив на поріг. Долівка була якась подзьобана й поросла пересохлими бадилинами. Коли очі звикли до темряви, Миша побачив, що ці торішні стебельця були тільки біля порога, де в прочинені двері падало сяке-таке світло. А далі хата була просто порожня. Ні лави, ні стола — взагалі нічого. Все, що було цінного, односельці повиносили багато років тому — одразу після смерті господаря. Над головою тріснутий посередині сволок загрожував за будь-якої нагоди розкритися й пропустити вниз на незваного гостя і горище, і покрівлю.

«Отак і в моїй хаті буде, — подумав Миша. — Ні дітей, ні…» Він не знав, кого ще не буде після його смерті. Потім подумав і подумки додав: «Ні онуків». Здавалося б, усю міру жалю до себе він уже вичерпав, але ця думка виявилася геть жалісною. І Миша гірко заплакав, як плачуть тільки дорослі чоловіки — та й то дуже рідко. Він ридав уголос, бив себе кулаками по лобі, розмазував по обличчю сльози брудними руками.

— Ні дітей! — крізь ридання нерозбірливо промовляв він. — Ні онуків!

Миша вже не боявся, що його почують, помітять, точніше — просто нічого такого й на думку йому не спадало. Те, що його хтось побачить, було таким дріб’язковим порівняно із загальним нещастям його життя, як виготовлення намиста порівняно з битвою проти вовкулаків.

А якби його тут застав Борода, було б зовсім добре. Миша б його вбив.

Ім’я людини

Леля спала, поклавши голову на подушку Качені, стоячи на колінах біля ліжка, до самого вечора. Вже й люди порозходилися, й Борода відплакав, цілуючи Каченині руки, милуючись хлопчиком. Уже й жінки, що допомагали під час пологів, усе помивши й прибравши, пішли додому, а Леля спала. Жінки, йдучи, пропонували її розбудити, але Каченя не дала.

— Їй же незручно, — казали.

— Нічого, раз спить, то зручно.

Потім і сама Каченя заснула, і Борода постелив собі стару повсть на долівці, вклався. Малий, насмоктавшись материного молока, знову заснув, аж тоді Леля прокинулася. Побачила перед собою голову старшої подруги. Усміхнулася.

— Спить? — спитала самими губами, без голосу.

— Ага, — відповіла щаслива Каченя.

— Вітаю тебе, — знову самими губами промовила Леля.

— А я тебе, — так само мовчки відповіла молода мати. — Це й твій син.

— Що ти таке кажеш, — уже пошепки обурилася дівчинка.

— Кажу що знаю. Це й твій син. Якби ти знала, як я тобі вдячна!

— За що?

— Я не знаю, як би впоралася без тебе. Думала, зараз помру від болю й не встигну народити. А як ти прийшла, стало значно легше.

Леля спохмурніла.

— Ти комусь про це казала?

Каченя похитала головою.

— Це нікого, крім нас із тобою, не стосується. Це наша дитина, наша таємниця.

Леля обійняла Каченю за шию й притулилася до її щоки.

— Годі вже шепотітися, — подав голос Борода. — Дитину розбудите.

— Сам розбудиш, — відповіла Каченя, й вони з Лелею тихенько захихотіли, мов дзвіночки.

— Що це ти, дівко, спиш на колінах? — знову озвався Борода. — Ходімо, проведу тебе додому.

— Спіть, — відповіла Леля. — Я й сама дійду. Недалеко.

— Темно вже, нічого тобі самій ходити.

— Зачекай… — Каченя помовчала, а потім додала. — Лелю, як звали твого батька?

— Навіщо тобі?.. Тарас.

— Тарас, — повагом повторила породілля, ніби куштуючи слово на смак. — А що це означає?

Дівчинка стенула плечима.

— Нічого, мабуть. Просто ім’я. Звали його Тарас. Мама називала Тася, Тасю.

Каченя знову розсміялася.

— Як гарно. Тасю. Га, Босю?

— Який я тобі ще Бося! — Чоловік її удавано розсердився.

— Як тобі? — не вгавала веселим, хоч і приглушеним голосом Каченя.

Борода помовчав, тоді промовив:

— Ну, ти й розумашечка в мене! Тарас. Тасю. Виросте — буде Тарас. А поки що Тася. — Він теж розсміявся своїм густим голосом, та так голосно, що аж малий почав плямкати губами й пхинькати.

Леля підхопилася, обережно взяла на руки крихітне дитинча й піднесла до Качені. Та розчахнула сорочку, дала малому грудь. Він, не розтуляючи очей, швидко намацав цицю