Читати книгу - "Гра дзеркал"

Про Едгара Лоусона розповідали йому сьогодні чимало різних людей, але тепер, коли інспектор Кері побачив його на власні очі, у нього стало складатися про цього хлопця до абсурдності інше враження.

Едгар не здався йому ні «схибленим», ні «небезпечним», ні «зухвалим», ні навіть «ненормальним». Він справив на нього враження звичайного молодика, дуже пригніченого й у своєму смиренні схожому на Урію Гіпа[8]. Він був дуже юний, нічим особливо не прикметний і досить патетичний.

Схоже, він дуже хотів виговоритися й попросити вибачення.

— Знаю, я вчинив дуже погано. Сам не знаю, що на мене найшло — бігме, не знаю. Не знаю, чому я влаштував ту сцену і зчинив такий скандал. І навіть двічі вистрелив із пістолета. Вистрелив у містера Сероколда, який був таким добрим до мене і таким терплячим зі мною.

Він нервово заломив руки. Вони були в нього досить патетичними, з кістлявими зап'ястками.

— Якщо мене мають заарештувати, я безмовно вам підкорюся. Я цього заслуговую. Я визнаю свою провину.

— Проти вас не висунуто ніякого звинувачення, — сказав інспектор Кері суворим голосом. — Тож ми не маємо тих свідчень, на підставі яких могли б організувати проти вас процес. Містер Сероколд заявив, що ваш пістолет вистрелив випадково.

— Він так сказав, бо він дуже добра людина. Ніколи не було такої доброї людини, як містер Сероколд! Він зробив для мене все, що міг. А я йому відплатив такими діями!

— Що змусило вас учинити те, що ви вчинили?

Едгар здавався збентеженим.

— Я вчинив, як останній йолоп.

Інспектор Кері сухо сказав:

— Схоже, що так. Ви сказали містерові Сероколд у в присутності свідків, ніби ви довідалися, що він — ваш батько. То була правда?

— Ні.

— Хто навіяв вам цю думку? Хтось сам про це сказав?

— Навряд чи я зміг би вам пояснити.

Інспектор Кері подивився на нього замисленим поглядом, а потім лагідно сказав:

— А ви спробуйте. Ми вам не зичимо зла.

— Розумієте, мені дуже тяжко жилося, коли я був дитиною. Інші хлопці глузували з мене. Через те, що я не мав батька. Вони називали мене малим байстрюком, яким я, звичайно ж, був. Моя мама була весь час п'яна, й до неї постійно ходили чоловіки. Моїм батьком був чужоземний моряк, так я думаю, У нашому домі завжди смерділо, й то було справжнє пекло. І потім я став думати, а що, як мій тато не був звичайним собі чужоземним матросом, а був якоюсь дуже значною особою, і я вигадав для себе кілька історій. Спочатку уявив собі, що мене підмінили дитиною, а насправді я був законним спадкоємцем престолу — і всякі такі дурниці, А потім я пішов до іншої школи й став розповідати там про себе всякі нісенітниці. Казав, що мій батько наспразді був морським адміралом. І сам почав у це вірити. Тоді мені ставало легше на душі.

Він помовчав, а тоді повів далі:

— А потім — пізніше — у мене виникли інші фантазії. Я став зупинятися в готелях і розповідати небилиці про те, що я пілот військової авіації або працюю у військовій розвідці. Одне слово, я геть заплутався й уже не міг обходитися без брехні. Але брехав я не для того, щоб виманити в когось гроші. Я вихвалявся, бо хотів, щоб люди мене цінували більше. Я не вдавався до нечесних оборудок. Запитайте про це в доктора Сероколда або в доктора Мейверіка — вони зібрали всі відомості про мене.

Інспектор Кері кивнув. Він уже переглянув iсторію хвороби Едгара та його поліційне досьє.

— Містер Сероколд витягнув мене з тієї халепи й привіз сюди. Він сказав, йому потрібен секретар, що допомагав би йому, — і я допомагав. Я справді допомагав! Але інші глузували з мене. Вони завжди сміялися з мене.

— Хто ці інші? Місіс Сероколд?

— Ні, ні, не місіс Сероколд. Вона справжня леді, завжди лагідна й добра. Але Джіна ставиться до мене, як до сміття. І Стівен Рестарік. І місіс Стріт також зневажає мене за те, що я не джентльмен. І міс Белвер — а хто вона, міс Белвер? Вона лиш платна компаньйонка — хіба ні?

Кері помітив у свого співрозмовника ознаки збудження, які дедалі наростали.

— Отже, ви не зустріли тут великої симпатії?

Едгар сказав схвильовано:

— Вони ставляться до мене так тому, що я байстрюк. Якби я мав справжнього батька, вони б не посміли знущатися з мене.

— Тож ви й вирішили придбати собі кількох знаменитих батьків?

Едгар почервонів.

— Схоже, я приречений завжди брехати, — промурмотів він.

— І зрештою ви стали казати, що містер Сероколд — ваш батько. Навіщо?

— Бо це відразу заткнуло б усім роти, чи не так? Якби він був моїм батьком, вони нічого б мені не зробили.

— Так. Але ви звинуватили його в тому, що він — ваш ворог, що він переслідує вас.

— Знаю… — Він потер собі лоба. — Я все переплутав. Іноді я не сприймаю світ таким, яким він є. Усе для мене стає з ніг на голову.

— І ви взяли револьвер у кімнаті містера Волтера Хада?

Едгар здавався здивованим.

— Справді? To я взяв його там?

— Ви не пам'ятаєте, де ви його взяли?

Едгар сказав:

— Я хотів налякати містера Сероколда револьвером, Я погрожував йому. На мене знову напала моя дитяча хвороба.

Інспектор Кері запитав, намагаючись говорити стримано:

— Як ви роздобули револьвер?

— Ви ж самі щойно сказали — я взяв його в кімнаті Волтера.

— А ви пам ятаєте, як ви брали його, тепер?

— Думаю, я взяв його в тій кімнаті. Я ж не міг роздобути його якось інакше чи міг?

— Не знаю, — сказав інспектор Кері. — Може, хтось його вам дав?

Едгар мовчав. Обличчя в нього було бліде й безвиразне.

— То це сталося саме так?

Едгар схвильовано відповів:

— Я не пам'ятаю. Я був такий збуджений. Ходив по саду, огорнутий червоним туманом гніву. Мені здавалося, що люди шпигують і стежать за мною, намагаються зацькувати мене. Навіть ота приємна сива стара дама… Я не можу тепер цього зрозуміти. Певно, я збожеволів. Я не пам'ятаю, де був і що робив протягом половини свого часу.

— Ви не можете не пам'ятати, хто вам сказав, що містер Сероколд ваш батько!

Едгар подивився на нього тим самим безвиразним поглядом.

— Ніхто мені нічого не казав, — промовив він похмуро. — Це просто найшло на мене.

Інспектор Кері зітхнув. Він був незадоволений. Але він зрозумів,