Читати книгу - "Сповідь відьом"

Так Метью просидів кілька наступних годин, розмірковуючи, чи варто переслідувати оленів. Надприродні нюх, зір та слух давали йому змогу слідкувати за їхніми пересуваннями, вираховувати звички тварин і передбачати кожну їхню реакцію на тріск сухої гілки чи птаха, що, змахнувши крилами, притьмом летить геть. Вампір жадібно пожирав оленів очима, але жодного разу не виявив нетерплячості. Найголовніший для Метью момент наставав тоді, коли його здобич визнавала поразку і здавалася.

Вже сутеніло, коли він нарешті підвівся і кивнув Гемішу. На перший день було досить, і хоча Метью не потребував світла, щоби бачити оленів, він знав, що світла потребує Геміш, щоби з’їхати униз із пагорбів.

Коли вони під’їжджали до особняка, було темно, хоч в око стрель, і Джордан повмикав всі лампочки, від чого споруда видалася ще більш недоречною та абсурдною, ніби примощена на узвишші посеред порожнечі.

— Ця хатинка завжди мала якийсь недоречний вигляд, — кинув Метью байдужим тоном, хоча ця ремарка мала на меті дошкулити. — Напевне, Роберт Адам із глузду з’їхав, інакше він не взяв би ліцензію на будівництво.

— Ти вже неодноразово ділився своїми думками про моє невинне марнотратство, Метью, — примирливо сказав Геміш, — і мені байдуже, чи розумієш ти краще за мене принципи архітектурного дизайну і чи ти справді вважаєш, що Адам з’їхав із глузду, якщо взявся будувати — як там ти сказав — цю «погано продуману недоречність» у дикій глушині Ланаркширу. Мені ця хатинка подобається, і, хоч щоб ти казав, я не зміню свого ставлення до неї.

Подібні розмови точилися відтоді, як Геміш заявив, що придбав мисливську хатинку — разом з умеблюванням, помічником мисливця та Джорданом — в аристократа, який не мав бажання користуватися цією спорудою і грошей, щоб її ремонтувати та підтримувати в належному стані. Метью вжахнувся, дізнавшись про це. Однак для Геміша хатинка Кедзоу-лодж була ознакою того, що він високо зійшов над своїм простонародним походженням, що міг витрачати гроші на щось непрактичне просто тому, що воно йому подобалося.

— Угу, — невдоволено буркнув Метью.

«Що ж, невдоволення — все ж таки краще за нервове збудження», — подумав Геміш. І перейшов до виконання другої частини свого плану.

— Вечерю призначено в їдальні на восьму, — оголосив він.

Метью терпіти не міг їдальні — величезного приміщення з високою стелею і постійними протягами. Але найважливіше полягало в тому, що їдальня була взірцем кричущого несмаку і мала якусь жіночу атмосферу. То було улюблене приміщення Геміша.

Метью простогнав із досади.

— Я не голодний.

— Так, не голодний. А страшенно голодний, — різко заперечив Геміш, придивляючись до кольору та текстури шкіри свого приятеля.

— Коли ти востаннє їв по-справжньому?

— Багато тижнів тому, — знизав плечима Метью, демонструючи свою звичну зневагу до плину часу. — Якщо чесно, то не пам’ятаю.

— Сьогодні підхарчуєшся вином та супом. А завтра — сам вирішуватимеш, що тобі їсти. Хочеш побути перед вечерею на самоті, чи, може, ризикнеш пограти зі мною в більярд?

Геміш надзвичайно добре грав у більярд, а ще краще в снукер — навчився ще підлітком. Свої перші гроші він заробив у більярдних залах Глазго і міг перемогти майже кожного. У снукер Метью з ним не грав, пояснюючи, що завжди програвати — то нецікаво, навіть коли програєш приятелю. Натомість вампір спробував навчити Геміша гри в карамболь — французької старовинної гри з кулями та киями; і тут навпаки — завжди перемагав Метью. Тож більярд був розумним компромісом.

Не в змозі встояти перед спокусою будь-якого змагання, Метью погодився.

— Зараз я перевдягнуся і прийду.

Повстяний більярдний стіл Геміша стояв у кімнаті напроти бібліотеки. Прийшов туди Метью в білій сорочці та джинсах, і на нього вже чекав Геміш у светрі та брюках. Зазвичай вампір уникав білого вбрання, бо мав у ньому лячний вигляд примари, але тепер то була єдина пристойна сорочка, яку він із собою взяв. Адже він збирався на полювання, а не на звану вечерю.

Озброївшись києм, він став край стола.

— Ти готовий?

Геміш кивнув.

— Домовимося, що граємо годину, гаразд? А потім підемо вип’ємо.

Двоє чоловіків із киями схилилися над столом.

— Не дуже напосідай на мене, Метью, — промимрив Геміш.

Перший удар по кулі. Вампір пирхнув, побачивши, як кульки докотилися до протилежного боку, вдарилися об борт стола і відскочили.

— Я візьму білу, — сказав Метью, коли кулі припинили обертатися, і його куля опинилася найближче. Вампір кинув другу кулю Гемішу. Демон поставив червону кулю на її мітку і відступив від стола.

Як і на полюванні, Метью не поспішав набирати очки. Він заколотив п’ятнадцять «свояків» поспіль, щоразу заганяючи червону кулю в іншу лузу.

— Прошу, — пробурмотів він, показуючи на стіл. Демон мовчки поставив свою жовту кулю.

Прості удари, в результаті яких червона куля опинялася в лузі, Метью перемежав із більш хитромудрими ударами, відомими під назвою «карамболь», котрі, втім, не були його сильною стороною. «Карамболь» означав, що Метью одним ударом кия поцілував у червону та жовту кулі Геміша одночасно. Такі удари потребували не стільки сили, скільки точності.

— А де ти надибав цю відьму? — невимушено спитав Геміш, коли Метью «закарамболив» жовту та червону кулі.

Метью витягнув із лузи свою білу кулю і приготувався до наступного удару.

— У Бодліанській бібліотеці.

Демон здивовано підняв брови.

— У Бодліанській бібліотеці? Відколи ж це ти став сумлінним читачем?

Метью спартачив, і його біла куля, перескочивши через борт, впала на підлогу.

— Я був на концерті й підслухав розмову двох відьом про якусь американку, яка роздобула якийсь манускрипт, котрий вважався давно втраченим. Але так і не зміг второпати, чому ці дві відьми так переймалися.

З цими словами він відступив від стола, роздратований своєю помилкою.

Геміш швидко розіграв п’ятнадцять «свояків». Метью виклав свою кулю на стіл і взяв крейду, щоб позначати рахунок.

— Тому ти просто увійшов до бібліотеки і завів із Діаною невимушену розмову, мовляв, скажіть, будь ласка, а звідки у вас ця книга? — спитав демон, одним ударом заганяючи в лузу три кулі відразу.

— Так, я пішов до бібліотеки, щоби там із нею зустрітися, — проговорив Метью, спостерігаючи за Гемішем, що обходив стіл. — Бо мені стало цікаво.

— Ну і як — дуже вона зраділа, побачивши тебе? — спокійно спитав Геміш і виконав ще один хитромудрий удар. Він знав, що вампіри, відьми та демони рідко коли уживалися разом, бо воліли проводити час у колективах одноплеменців. Його дружба з Метью була досить рідкісним явищем, і друзі-демони Геміша вважали за божевілля допускати вампіра до себе так близько. І йому подумалося,