Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

— Баронія дякує вам, — мовив Збирач, торкаючись пальцем, обтягнутим рукавичкою, краю свого крислатого капелюха. Відтак розвернув свого чорного коня й щез за пеленою дощу. Останнє, що встиг помітити Тім, вкрай його здивувало: коли напнулася важка чорна мантія, він розгледів великий металевий предмет, прив’язаний зверху до Збирачевих ґунна. Він був схожий на миску для вмивання.

Великий Келз широкими кроками спустився сходинками, схопив Тіма за плечі й затряс. Дощ приліпив тонке Келзове волосся до щік і струмками стікав по його бороді, що була чорною, коли він ступав у шовкову мотузку з Нел, а тепер густо посріблилася сивизною.

— Що він тобі сказав? Про мене щось? Якої брехні тобі наплів? Кажи!

Тім нічого не міг йому відповісти. Голова в нього так несамовито теліпалася, що аж зуби клацали.

Нел рвонулася сходами вниз.

— Припини! Відпусти його! Ти обіцяв, що ніколи не…

— Не лізь не в своє діло, жінко, — сказав він і вдарив її кулаком. Тімова мама впала в грязюку, де дощ, який уже припустив сильніше, заливав сліди копит, залишені конем Збирача.

— Виродок! — закричав Тім. — Не смій бити мою маму, більше ніколи не смій!

Коли Келз так само вдарив його навідліг, болю він не відчув, але перед очима спалахнула біла блискавиця. Коли світло розсіялося, він побачив, що лежить у калюжі поряд з мамою. Він був оглушений, у вухах дзвеніло, та все одно ключ, немов жарина, пропікав йому кишеню.

— А най би ви обоє в Ніс провалилися! — гаркнув Келз і пішов у дощ. За ворітьми він повернув праворуч, у бік короткої головної вулиці села. Тім не сумнівався, що подався вітчим до Ґітті. Усю ту Широку Землю він не пив (принаймні наскільки було відомо Тіму), але того вечора не втримається від випивки. І на сповненому скорботи обличчі матері (мокрому від дощу, волосся безсило поприлипало до почервонілої забризканої гряззю щоки) Тім прочитав, що вона теж це зрозуміла.

Хлопчик обійняв маму за талію, а вона його — за плечі. І так вони повільно побрели вгору сходами та зайшли в хату.

Вона не так сіла на стілець коло кухонного стола, як упала на нього. Тім налив у миску води, змочив рушника і ніжно приклав мамі до щоки, яка вже помітно розпухла. Трохи потримавши рушник біля щоки, вона без слів віддала його синові. Щоб зробити їй приємне, Тім узяв його і собі приклав до щоки. Рушник приємно холодив шкіру і трохи тамував гаряче пульсування.

— Гарненьке дільце, скажи? — спитала мати, щосили намагаючись, щоб її голос звучав невимушено. — Жінку побив, хлопчика вдарив, сам пішов у шинок.

Тім гадки не мав, що на це відповідати, тому промовчав.

Нел підперла голову долонею і втупилася у стіл.

— Я все зіпсувала. Я була налякана і не могла як слід усе обдумати, але це не виправдання. Краще нам було піти у світ.

Щоб їх вигнали? Забрали клапоть землі? Чи не досить і того, що татова сокира і щаслива монетка пропали? Втім, мама мала рацію в одному: усе було зіпсовано.

«Але в мене є ключ», — подумав Тім і намацав пальцями в кишені штанів обриси ключа.

— Куди він подався? — спитала Нел, і Тім зрозумів, що вона не Берна Келза мала на увазі.

За одне-два колеса на стежині. Де він чекатиме на мене.

— Не знаю, мамо. — Скільки він себе пам’ятав, то був перший раз, коли він збрехав їй.

— Зате ми знаємо, куди пішов Берн, так? — Вона розсміялася і одразу ж скривилася від болю в щоці. — Він обіцяв Міллі Редхауз, що більше ніколи не питиме, і мені обіцяв. Але він слабкий. Чи… чи це я слабка? Думаєш, це я його до цього довела?

— Ні, мамо. — Але Тіму здалося, що частка правди в цьому є. Не в її розумінні — вона не пиляла його, не розводила бруд у хаті, не відмовляла в тому, що чоловіки й жінки роблять у темряві, — а якось інакше. Тут була загадка, і йому стало цікаво, чи ключ у кишені допоможе її розв’язати. Щоб утриматися від спокуси торкнутися його знову, він підвівся й пішов у комору. — Що б ти хотіла з’їсти? Може, яєчню? Я посмажу, якщо хочеш.

Мама кволо всміхнулася.

— Спасибі, синку, але я не голодна. Піду краще полежу. — Трохи похитуючись, вона встала.

Тім допоміг їй дійти до спальні. Там вдав, що його зацікавило щось за вікном, поки вона знімала забризкану брудом сукню і надягала нічну сорочку. Коли Тім знову обернувся, мама вже лежала під ковдрою. І поплескала по матрацу коло себе, як іноді робила, коли він був маленький. У ті дні часом тато лежав у ліжку біля неї у своїх довгих кальсонах лісоруба і курив самокрутку.

— Я не можу його вигнати, — сказала вона. — Якби могла, то вигнала б, але тепер, коли ми розмотали мотузку, ця хата більше належить йому, ніж мені. Закон може бути жорстоким до жінки. Раніше я не мала причин думати про це, але тепер… тепер… — Її погляд став скляним і відстороненим. Невдовзі вона мала заснути, і, напевно, це було добре.

Він поцілував її в неушкоджену щоку і хотів було встати, та мати його спинила.

— Що тобі сказав Збирач?

— Спитав, чи мені подобається новий вітчим. Не пам’ятаю, що я йому відповів. Мені було страшно.

— Коли він накрив тебе своїм балахоном, я теж перелякалася. Я думала, він хоче забрати тебе з собою, як Червоний король у давній легенді. — Вона заплющила очі й знову їх розплющила, дуже поволі. І тепер у них з’явилося щось схоже на жах. — Я пам’ятаю, як він приїхав до мого батька, коли я була маленькою дівчинкою, ще пішки під стіл ходила. Чорний кінь, чорні рукавички й плащ, сідло зі срібними сіґулами. Його бліде лице часто снилося мені в кошмарах, таке воно було довге. І знаєш що, Тіме?

Хлопчик повільно похитав головою.

— Він досі возить ту саму срібну миску ззаду на сідлі, бо тоді я її теж бачила. Двадцять років минуло — еге ж, двадцять і ще бозна-скільки, — але виглядає він