Читати книгу - "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"

— Хіба він один на світі? Ти ж є…

У темній прохолодній келії лежав на дощатій прічі Яцько Русин. Жовтий, худий — кістяк, обтягнутий шкірою, тільки очі живі й тверезі. Напевне, останніми днями Яцько вже не пив.

На сусідній прічі, поруч, сидів одноокий, без руки старець з довгим сивим волоссям: Арсен відразу впізнав жебрацького отамана Гаврила і знову здивувався, що більше не боїться його — немов та пропасть, яку Арсен проклав між скоморохами й жебраками, зійшлася берегами так, що її можна переступити, а натомість з учорашнього страху перед блазенським світом утворилася друга, і її переступити він не сміє. Сьогодні Арсен осягнув новий життєвий смисл, нову точку опори: він не один, він приналежний до багатолюдного знедоленого світу з першого дня свого життя і даремно так уперто й довго тікав від нього, шукаючи захисту в хрусткій шкаралущі відчуження.

Гаврило теж упізнав Арсена, але не сказав ні слова, тільки теплий полиск зблис у його оці. Він перевів погляд з Арсена на Яцька й прошепотів:

— Умирає…

Яцько блукав по стелі очима, вони були спокійні й умиротворені; він теж упізнав Арсена, бліді губи ледь розтягнулися у кволій усмішці й так застигли, а потім заворушилися, і в келії прожебоніло тремтяче й сумне:

Журо моя, журо, то–сь мя зажурила,

То–сь мене зжурила, з ніг мене звалила…

— Яцьку…

— Не чіпай його, — мовив Гаврило. — Дай йому попрощатися із світом.

Арсен присів біля старого, поклав гуслі на коліна й легенько підіграв останній Яцьковій пісні.

— Простіть мені, діду, — проказав він, водячи пальцями по струнах.

Старий не поворухнувся, не сказав нічого, а по хвилині заговорив тихо:

— Коли Марія з малям і Иосифом утікали аравійськими степами, на них напали бедуїни й пограбували. Підійшов вожак розбійницької шайки Дісмас, глянув на Ісуса й сказав: «Якби сам Бог народився, то не міг би бути кращим від цієї дитини». Він повернув святому сімейству награбоване, а Марія мовила: «Як виросте син — віддячить вам». І милосердний Ісус потішив розбійника, коли той умирав на хресті, словами: «Ще сьогодні будеш зі мною у раю».

— До чого це ви провадите, діду?

— А ти слухай і думай. Всесильний Бог у хвилину мученицького блаженства великодушно назвав розбійника собі рівним. А той повірив. Христос же після воскресіння зійшов у пекло, наказав ангелам зв'язати сатану і вивів у рай праотця Адама, праматір Єву і всіх пророків та святих. А про розбійника забув. Тоді Дісмас узяв свого хреста на плечі, помандрував сам до раю і сказав до архангела Михаїла: «Мовив Ісус: ще сьогодні будеш зі мною в раю, а то вже три дні минуло». Збіглися пророки й закричали: «Як, ми будемо жити разом із розбійником, багато чого міг би тобі Бог наобіцяти!» І вигнали простака з раю…

— Я зрозумів, діду. Ще вчора…

А я тобі, журо, та й не піддаюся,

Як піду до корчми — горілки нап'юся…

— О світлая земле руська… — зітхнув Гаврило. — Багата єси глибокими озерами, широкими ріками, крутими горами, чистими дібровами, токмо доброю долею позабута… Думаю не раз, хлопче, і богохульної тії думки боюся: недобрий наш Бог. Бо чом же на місці грішного Адама не створив праведного? А не хотів… Йому нудно було б без грішного люду, який можна карати і приймати від нього покаяння. А вельможі Богу уподібнюються і за його прикладом владарюють…

Ой, зійшлися люди, горілка ся пила,

Коло мого серця жура тугу звила…

Яцько Русин змовк, повернув голову до Арсена, промовив тихо:

— Прийшов, Агасфере… А що, багатьом сильним світу цього розпогодив чола? А по–їхньому співати так, бачу, й не навчився. І вигнали…

— Не кори, Яцьку…

— Не корю… Може, й правду мовив Владика: марно я проциндрив свій талан. Портрет святого із свинячими вухами пропав, а ті лубки…

— Ніщо марно не минає, брате. Я в тебе науку запосяг.

— Мовчи… — Яцько заплющив очі й більше не відкривав.

— Він зараз помре, — сказав Гаврило.

— Я залишуся у вас, — схилив Арсен на гуслі голову.

— Не треба тобі сюди — ще дужий єси духом і тілом. Тобі на олеські вали стати б…

— І ви з ними? Не думав…

— Не з ними — з нами. Чи ж то Свидригайло воює? Ми боремося, весь люд русинський… Ти знаєш Осташка з Олеська. Приноси йому відомості з Вавілона, я не все можу почути, та й сила не та. Чув, збирається там військо…

— Збирається…

— Тож вертайся туди — тебе ще не вигнали з раю. І слухай, добре слухай. Іди. А Яцька ми самі спорядимо…

Розділ одинадцятий

ЗРАДЖЕНИЙ ЗРАДНИК

— Я вмиваю руки, умиваю руки! — кричав Свидригайло на гуситського, луцького й олеського посланців, які стояли перед ним у високому наметі. — Ха, війна смердів під проводом Свидригайла! Каланники, ремісники, опришки назвали мене своїм вождем… Мене, сина Ольгерда, внука Гедиміна, узяла собі за ватажка смердюча чернь! І це ви, підступники й заколотники, повинні в цьому розгардіяші!

Свидригайло гримав по дубовому столу буздиганом, сталеві листи вбивалися у дерево, він виривав буздиган разом із трісками, червоне обличчя князя пашіло від люті й вина.

Було по Спасі. Дощове літо, яке допомогло вигубити під Луцьком і Олеськом ядро королівського війська, стекло сльотами, смужки осіннього голубого неба продирали брудне клоччя хмар — йшло до погоди, за якої легко брати твердині, але й зручно подесяткованому хворобами, стрілами і ядрами польському рицарству дати рішучий бій на твердому вкоченому грунті.

Треба було негайно використати мент, бо вже за тиждень буде пізно; з Олеська, з Луцька облога знята, на Поділлі Федір Острозький розбив загони Менжика й Казимира, а Свидригайло мало того, що не рухається з двома тисячами відгодованого війська із Степані над Горинню — він викликав з Поділля Федора і тримав його в своєму таборі, поки Михайло Бучацький не захопив знову Кам'янець. Уся поведенція великого князя говорила про відверту зраду русинським князям і боярам, які привели його на трон і покладали на нього всі надії; він же звалював вину на них за порушення умов ведення війни.

І ще ходила чутка, що князь одружується з сестрою Бориса Тверського Анною. У польському таборі про це ще нічого не знали, в русинському трактували Свидригайлів крок по–різному. З одного