Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"

Може, це жадоба помсти раптом спалахнула в душі цієї пристрасної валлійки, коли вона побачила, що той, хто зрадив її — а ця зрада, можливо, була боліснішою, ніж ми уявляли собі, — потрапив їй до рук? Чи випадково підпора впала й плита замурувала Брантона в цій кам’яній могилі? Тоді вона винна лише в тому, що мовчала про його смерть. Чи, може, вона зумисне вибила підпору й сама закрила пастку? Так чи ні, але я немовби навіч бачив, як та дівчина мчала крученими сходами нагору, притиснувши до грудей знайдений скарб, тікаючи від приглушеного крику та відчайдушного стукоту по кам’яній плиті, під якою задихався її невірний коханець.

Ось де була розгадка блідості її обличчя, її хвилювання, нападів істеричного сміху наступного ранку. Але що ж усе-таки було в скрині? Звичайно ж, та сама металева річ із камінцями, яку мій клієнт витяг із ставка. Вона якомога скоріше кинула її у воду, щоб знищити останній слід свого злочину.

Хвилин із двадцять я сидів непорушно, обмірковуючи цю справу. Масґрейв, дуже блідий, усе ще стояв, погойдуючи ліхтарем, і дивився вниз у яму.

«Це монети Карла Першого, — мовив він, подавши мені кружальця, що були в скрині. — Як бачите, ми не помилилися щодо часу походження нашого обряду».

«Здається, в нас іще дещо є з доби Карла Першого! — вигукнув я, згадавши раптом перші два запитання обряду. — Покажіть-но мені, що було в торбині, яку ви знайшли в ставку».

Ми піднялися до кабінету, й він поклав цю річ переді мною. Поглянувши на неї, я зрозумів, чому він не надав їй ніякої ваги: метал був майже чорний, а камінці — бляклі й потьмянілі. Але я потер один із них об рукав, і він, наче іскра в темряві, засяяв у мене на долоні. Металева частина прикраси мала форму подвійного обруча, але він був пом’ятий, покручений і майже втратив свій первісний вигляд.

«Не забувайте, — сказав я, — що партія короля мала в Англії великий вплив навіть після його смерті. Цілком можливо, що перед утечею її члени заховали десь найцінніші речі, аби повернутися по них у спокійніші часи».

«Мій предок, сер Ральф Масґрейв, посідав високе становище при дворі і був правою рукою Карла Другого в його мандрах», — мовив мій друг.

«Он як! — відповів я. — Чудово. Гадаю, це дає нам останню потрібну ланку. Я хочу привітати вас, адже ви стали власником, — щоправда, за вельми трагічних обставин — пам’ятки, яка дуже цінна і сама собою, і як історична рідкість».

«Що ж це таке?» — запитав він схвильовано.

«Ніщо інше, як стародавня корона англійських королів».

«Корона?!»

«Саме так. Пригадайте-но обряд. Як там сказано: „Кому це належало?“ — „Тому, хто пішов“. Це про смертну кару Карла Першого. Далі: „Кому це належатиме?“ — „Тому, хто прийде“. Це Карл Другий, чиє повернення дехто вже передчував. Отже, немає ніякого сумніву, що ця пом’ята, покручена діадема вінчала чола королів із династії Стюартів».

«Але як вона потрапила у ставок?»

«Ну, відповідь на це запитання потребує часу».

Я поволі виклав йому увесь ланцюг своїх припущень і доказів. Уже посутеніло, й місяць яскраво сяяв у небі, коли я скінчив свою розповідь.

«Але чому Карл Другий не одержав назад свою корону, коли повернувся?» — запитав Масґрейв, знову поклавши пам’ятну річ у полотняну торбину.

«О, тут ви зачіпаєте загадку, яку ми навряд чи зможемо коли-небудь розгадати. Напевно, той Масґрейв, що знав таємницю, залишив перед смертю нащадкові цей документ, не пояснивши його змісту. З того дня й аж донині він переходив від батька до сина, поки нарешті потрапив до рук людини, що зуміла відгадати його таємницю, але поплатилася за це життям…»

Отака історія «Обряду родини Масґрейвів», Ватсоне. Корона й нині зберігається у Гарлстоні, хоча господареві й довелося подолати чимало перешкод і заплатити великі гроші за дозвіл залишити її в себе. Якщо забажаєте подивитись на неї, то назвіть лише моє ім’я, і я певен, що вам із задоволенням покажуть її. А щодо тієї дівчини, то про неї більше ніхто не чув: вона, мабуть, покинула Англію й забрала з собою в заморські землі пам’ять про свій злочин.

Рейґетська загадка

Це сталося тоді, коли мій друг Шерлок Холмс іще не одужав після нервової перевтоми, якої зазнав після напруженої роботи навесні 1887 року. Вся ця пригода з Нідерландсько-Суматранською компанією й зухвалим шахрайством барона Мопертюї ще надто свіжа в пам’яті публіки й надто пов’язана з політикою та фінансами, щоб я міг переповісти її в цих нарисах. Проте певним чином вона стала приводом до однієї рідкісної й загадкової справи, що дала змогу моєму другові виявити силу ще однієї своєї зброї з численного арсеналу інших її видів, які слугували йому в нескінченній боротьбі зі злочинністю.

Як зазначено в моїх нотатках, чотирнадцятого квітня я одержав телеграму з Ліона, в якій повідомлялося, що Холмс лежить хворий у готелі «Дюлонж». Менш ніж через двадцять чотири години я вже був у номері хворого і з радістю переконався, що нічого страшного йому не загрожує. Однак розслідування, яке тривало понад два місяці, коли він працював по п’ятнадцять годин на добу, а то й більше, підірвало його залізне здоров’я. Навіть блискуча перемога, що нею завершилася його праця, не врятувала сердегу від знесилення після такого страшного напруження, і поки ім’я мого друга гриміло по всій Європі, а готельний номер було по коліна засипано вітальними телеграмами, я знайшов його тут у полоні найтяжчої нудьги. Навіть думка про те, що він досяг успіху там, де не впоралася поліція трьох країн, і легко переміг найспритнішого шахрая в Європі, не могла здолати його байдужості.

Через три дні ми разом повернулися на Бейкер-стрит, але зрозуміло було, що моєму другові треба змінити оточення, та й мене вабила думка провести весняний тиждень на селі. Мій давній приятель, полковник Гейтер, що був моїм пацієнтом в Афганістані, часто запрошував мене завітати до нього в гості. Під час останньої зустрічі він сказав, що був би радий, якби зі мною приїхав і мій друг. Я завів про це мову здалека, але коли Холмс довідався, що нас запрошують до парубоцької господи й що він матиме там цілковиту свободу, то пристав на цю пропозицію, і вже через тиждень після нашого повернення з Ліона ми були у полковниковій садибі.