Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Авжеж, селянська родина, одною менше, одною більше... — кивнув я.

— Але прикажчик мій, він був розумною людиною, хоч і горбань...

— Горбань?

— Ага, в дитинстві впав на спину, і горб почав рости. Але розумний, відповідальний, не пиячив. Так ось він, мабуть, щось запідозрив, бо коли почув про загибель її тітки, то одразу відвів Алевтину на вокзал, посадив у потяг, дав трохи грошей і листа до мене з проханням сховати сироту. Я коли прочитала, то тільки здивувалася, думала, що навигадував бозна-чого прикажчик. А тут телеграма приходить, що вбили його. Ну, тоді я й подумала, що, може, це серйозна справа. Тепер бачу, що таки серйозна. Що сталося, Ваню?

— Не знаю. Посидьте з дівчиною, я зараз.

Спустився вниз, огледів тіло вбитого. Шукав якісь позначки, татуювання, але нічого не знайшов. На вигляд звичайний мужик, руки мозолясті, середнього зросту, міцний. На ножі теж жодних позначень. Перевірив кишені — трохи грошей, і все.

— Що там? — спитала Афродіта, спустившись до мене. Вона дивилася на труп спокійно, наче на меблі.

— Та нічого цікавого.

— Що з ним робити? Викликати поліцію?

— Думаю, не варто.

— Чому? Я не боюся поліції, у мене є зв’язки...

— Не в тому справа, просто може піднятися шум, бо ж багата спадкоємиця вбила грабіжника. Про це писатимуть усі газети. Для вас же краще зараз не світитися.

— Тоді що робити?

— Вирішимо це пізніше. Поки ж хочу ще побалакати з дівчиною.

Поговорив, вона трохи заспокоїлася, але майже нічого нового не розповіла. Справа була темною і небезпечною.

— Графине, а де ваше авто?

— У гаражі за будинком.

— Ходімо.

Я тримав браунінг напоготові, бо нічний убивця міг бути не один. Але обійшлося. Афродіта виїхала на авто, я повантажив тіло у багажник, поїхали. Алевтина була з нами, не схотіла залишитися у будинку сама. Ми вивезли тіло за місто, в ліс, там я відніс його подалі і залишив. Повернулися. Дівчину відіслали спати, я перевірив усі кімнати. Нікого не було.

— Афродіто, я можу помилятися, але вам загрожує небезпека.

— Що робити? — спитала графиня.

— Вам треба сховатися.

— Я ніколи не ховалася і не ховатимусь! Убила одного, вб’ю і наступних. — Вона говорила спокійно, без вихваляння.

— Афо, я вірю, що ви даватимете відсіч убивцям, але вони можуть завдати несподіваного удару. Я не знаю, чого від них чекати і хто ці люди, але я бачу, що вони готові на все, аби тільки знищити свідків своїх злодіянь.

— Ти чув про щось подібне?

— У мене була одна секта, вони їли людей. Але вони не вбивали просто так, у них були свої криваві ритуали, до того ж вони відгодовували жертв.

— Це ти серйозно?

— Цілком. Поведінка цих убивць — інша. Треба вивчити її. Для цього я мушу виїхати на місце, під Льгов. Можете відпросити мене днів на три у контррозвідки?

— Завтра спробую.

— А самі поїдьте кудись. Краще якнайдалі.

— Я не звикла тікати...

— Люба Афо, це не втеча, це — маневр, який дозволить нам перемогти.

— Ваню, я й не таке бачила, я нікуди не поїду! Не хочу чогось боятися! — Вона була вперта.

— Добре, спробую пояснити по-іншому. От ви, Афо, одна з найкращих авіаторів імперії. Так?

— До чого це тут?

— Навчили навіть мене авіаторської премудрості. І от скажіть, Афо, якби я в польоті замість того, щоб зробити те, що ви сказали, почав розповідати, що сам усе знаю, що б ви зробили?

— Дала б вам по голові.

— Афо, я ж найкращий сищик імперії, я бачив багато небезпек, тому прошу вас — послухайте мене. Поїдьте з Петрограда, відпочиньте, а я все з’ясую і знешкоджу небезпеку. Повірте, так буде краще.

Вона замислилася, потім кивнула.

— Добре, Ваню. Але куди мені поїхати?

— Наприклад, до Криму. Там у мене є знайомі татари, в них буде безпечно.

— Ну, я давно у Криму не була, то чого б і не з’їздити?

— Дякую, Афо. Зараз напишу листа моїм знайомим.

Я написав Бекіру Чобану, чиї стада паслися на Карабі-яйлі. Попросив прийняти Афродіту, як мою сестру, звернувши особливу увагу на її безпеку. Наступного дня графиня задіяла свої зв’язки, і мені було надано триденну відпустку.