Читати книгу - "Місто кісток"

– Я не… Ну, сказав, але ти…

– Забули…

Рука, на якій вона лежала, почала терпнути. Повертаючись з боку на бік, щоб вивільнити її, Клері побачила коричневу траву мертвого газону, паркан із рабиці і до болю знайомий сірий будинок.

Вона завмерла.

– Я знаю, де ми.

Джейс перестав щось бубоніти.

– Що?

– Це будинок Люка.

Відсунувши Джейса вбік, Клері сіла. Він граційно скочив на ноги і простягнув руку, щоб допомогти їй піднятися. Дівчина проігнорувала його і підвелася сама, потираючи онімілу руку.

Вони стояли перед невеликим сірим будинком стрічкової забудови, розташованим серед таких самих будинків, що тягнулися вздовж набережної Вільямсбургу[9]. Легкий вітерець, що дмухав з боку Іст-Рівер, погойдував невелику вивіску над цегляним ґанком. Джейс прочитав уголос: «Ґарроуей Букс. Нові, вживані та раритетні книги в гарному стані. Субота – вихідний». Він подивився на темні вхідні двері, дверну ручку, закуту важким замком. Купка кількаденної пошти лежала неторканою на килимку під дверима. Він подивився на Клері.

– Люк живе в книгарні?

– Він живе за магазином.

Клері оглянула безлюдну вулицю, яка з одного кінця межувала з арковим прольотом Вільямсбурзького мосту, а з другого – із покинутим цукровим заводом. На другому березі повільноплинної річки за хмарочосами Нижнього Мангеттена сідало сонце, окреслюючи їхні контури золотом.

– Джейс, як ми сюди потрапили?

– Через портал, – сказав Джейс, оглядаючи замок. – Він переносить людину в те місце, про яке вона подумає.

– Але я не думала про це, – заперечила Клері. – Я взагалі не думала про якесь конкретне місце.

– Ти мусила… – Він вирішив змінити нецікаву тему. – Отже, оскільки ми тут…

– Так?

– Що ти збираєшся робити?

– Забиратися звідси, – з гіркотою сказала Клері. – Люк наказав мені не приходити сюди.

Джейс заперечно похитав головою.

– І ти так просто це зробиш?

Клері обняла себе руками. Незважаючи на те, що денна спека тільки почала спадати, їй стало холодно.

– А в мене вибір?

– У нас завжди є вибір, – сказав Джейс. – На твоєму місці я б дуже зацікавився Люком. У тебе є ключі від будинку?

Клері похитала головою.

– Ні, але іноді він залишає задні двері незамкненими.

Вона вказала на вузький провулок між будинком Люка та сусіднім домом. Пластикові урни стояли акуратним рядком поруч зі стосами складених газет та пластиковим баком, заповненим порожніми пляшками з-під содової. Принаймні, Люк відповідально ставився до сортування відходів.

– Ти впевнена, що він не вдома? – запитав Джейс.

Вона подивилася на порожній тротуар.

– Ну, його вантажівки немає, магазин зачинений, і світло вимкнене. Я б сказала, що його немає.

– То веди.

Вузький прохід між будинками закінчувався високою сітковою огорожею. Вона оточувала невеликий задній двір Люка, де єдиними рослинами, що буяли там, були бур’яни, які проростали крізь бруківку, розколюючи її на дрібні уламки.

– Підйом з переворотом, – сказав Джейс, просунувши носок чобота у щілину в огорожі. Він почав підніматися. Паркан так голосно задеренькотів, що Клері нервово озирнулась, але в сусідньому будинку світло не з’явилося. Джейс перемахнув через огорожу і зістрибнув на інший бік, приземлившись у кущі під чиєсь оглушливе завивання.

На мить Клері здалося, що він приземлився на бездомну кішку. Вона чула, як Джейс скрикнув від подиву, коли впав навзнак. Темна тінь, занадто велика для кота, вирвалася з кущів і пронеслася по подвір’ї, пригнувшись. Скочивши на ноги, Джейс побіг за нею з убивчим виразом обличчя.

Клері почала підніматися. Коли вона перекинула ногу через огорожу, Ізабеллині джинси зачепилися за шматок дроту та порвалися. Дівчина впала на землю, взуття вгрузло в багнюку. І тут почувся тріумфальний крик Джейса: «Спіймав!» Клері повернулася і побачила, що хлопець сидів верхи на непроханому гості. Джейс схопив «гостя» за руку.

– Давай, давай подивимося на твоє обличчя.

– Забирайся від мене, придурку, – прогарчав зловмисник, штовхаючи Джейса. Він уже майже сів. На носі перекосилися побиті окуляри.

Клері зупинилася як укопана.

– Саймоне?

– О Боже, – сказав Джейс розчаровано. – А я сподівався, що це щось цікаве.

– Що ти робив у Люкових кущах? – запитала Клері, вибираючи листя з волосся Саймона. Він неохоче терпів цю процедуру. Дівчина уявила собі, що, коли все це закінчиться, вони помиряться, і він буде в кращому настрої. – Я не розумію.