Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

— Як ти, друже? — тихо звернулась бабця.

Павук забігав по павутині, на якій з’являлися нові візерунки, і бабця задоволено усміхнулась:

— Я рада. А я, як завжди, потребую допомоги.

Байдуже слідкував я за діалогом. Хоча раніше віддав би багато за одну можливість бути присутнім при цьому таїнстві. Тепер для мене це був всього лиш павук і божевільна бабця, яка робить вигляд, що розуміє мову комахи. Всередині вкотре назрівало роздратування. Я струсонув головою, не розуміючи, що відбувається. Немовби хтось інший, чужий, невідомий, попри волю, диктував нові правила поведінки. На мить здалося, що божеволію. Та ні, неможливо! Перевтомився. Скоро мине.

Не розуміючи малюнків Едо, я чув лише запитання Есхи та міг тільки здогадуватись, що їй відповідають. Побалакавши про усілякі дрібниці, бабця нарешті поставила запитання, яке найбільше цікавило:

— Друже, ти знаєш щось про цього хлопчика? — і Есха, взявши за руку, підвела ближче до павука.

Едо знову забігав по павутинні. Приховувати хвилювання ставало дедалі складніше. Ноги нервово тупотіли по землі, я постійно перебивав Есху:

— Ну що? Що сказав павук?

Есха лише відмахувалась. Я ображено висмикнув руку, але бабця, незадоволено зиркнувши, нарешті відповіла:

— Едо сказав, що знає небагато. Тебе дуже мало серед розсипаного зоряного пилу.

Я розчаровано втупився на Есху. Та ж з палаючими очима схвильовано продовжила:

— Едо сказав, що ти — «той, хто кличе»!

— І що? — не приховуючи роздратування, гаркнув я.

— Думаю, він сам усе пояснить, — Есха підозріло зиркнула. — Та що з тобою, хлопче? Тебе наче підмінили! — озвучила бабця мої побоювання.

— Гаразд, поговоримо про це пізніше, а зараз підійди ближче і обережно поклади долоню на павутину.

Схвильований, я підійшов впритул, та щось наче не дозволяло виконати прохання бабці. На диво пружне, міцне павутиння приємним теплом овіяло шкіру. Не встигнувши отямитись, відчув як долоня вкривається численними шарами тонкої м’якої павутини. Рука швидко перетворювалася на справжнісіньку лялечку. Я здивовано глянув на кумедну долоню. Аж раптом в очах спалахнула блискавка. Пустий морок сліпо витріщився на мене нізвідки. Липкий холодний піт потічками стікав по обличчю. Безпорадний, переляканий, я спробував вивільнитись, але черговий спалах яскравого світла замайорів перед очима картинками з життя, які швидко і безперервно змінювались одна за одною…

…Я почув власний крик, крик новонародженого. З’явився нечіткий образ жінки, яка лагідно усміхалась, і я відразу чомусь подумав, що це мама. Раптова ніжність накрила з головою, та за мить тишу розкраяв пронизливий крик. Наді мною схилився чоловік. Обличчя видалось знайомим… Стало темно… і страшно… Холодний подих вітру пронизував до останньої кісточки. Крики і плач стихали, і я вже бачив наш з дідусем дім, чув спокійний голос старого, бачив мудре обличчя, люблячі очі. Поруч вистрибував малий радик, і знову почуття ніжності з’явилося у серці, на душі потеплішало. Та ненадовго. Наближалось закрите шоломом обличчя Воїна Шаку. Охопив жах. Груди пронизав гострий біль. Світ погас і затих… За мить я вже чув шум і плескіт неспокійних вод Ратоки. Метушилась піратська команда, віддавав накази суворий Ракун-Саро. Раптом сильний поштовх ледве не збив з ніг. Запахло порохом, потом та кров’ю; чулись крики і стогони помираючих. Тягнулася рука зі шрамами та перекривлене від люті обличчя Сохо. Я чув власний крик і бачив, як падає у водяну прірву друг — маленький радик. Серце стиснулось і завмерло, ожили біль і ненависть. Та обличчя Есхи, яке з’явилось переді мною, змусило заспокоїтись. Потужний спалах світла знову повернув у реальність, в печеру на Вершині Тиші.

Ошелешено я дивився то на Есху, то на Едо, не в змозі перевести подих.

— Пробач, Айхо, що змусив пережити все це ще раз, — несподівано почув голос. — Але тепер легше відповісти на питання, які тебе цікавлять.

Зі мною говорив Едо! Сором за недавню поведінку, повну недовіри і роздратування, розпеченим металом припік сумління.

— Це добре, Айхо, що сумління допомагає тобі визнавати помилки.

Я присоромлено увігнув голову.

— Якщо наберешся терпіння і захочеш навчатися, думаю, Світло, що живе в твоїй душі, знайде правильний шлях і застосування.

— Пробач, Едо, але я відчуваю, що йду не туди.

— Чому? — перепитав павук, хоча я підозрював, що він і так усе знає.

— Я ступив на хибний шлях і не можу звернути. Безсилля робить злим і нестерпним. Хоча я не хочу бути таким! Якась темна тінь стоїть за плечима і простягає руку…

— Мій хлопче, не бійся Тіні, хоча остерігайся. Вона є у кожного і є невід’ємною частиною душі.

Я здивувався…

— Не можна боятися, — продовжував павук. — Треба навчитися розуміти і тримати у рівновазі темну і світлу сторони. Це не дивно, що Тінь з’явилась саме зараз. У тобі прокидається істинна сутність, призначення. А Тінь завжди заважає перейти на бік Світла. І повір, їй важко протистояти, навіть коли одна рука лежить у долоні Добра. Та кожному обирати, на чий бік пристати! — павук замовк, ніби чекаючи на відповідь.

— Едо, але я на боці Світла. Вирішив це давно. Та тільки зараз починаю розуміти, що це непросто. Так багато усього відбулося. Я втратив рідних, зустрів стільки нових людей. Есха… я відчуваю спокій поруч з нею, але здається, що саме через неї з’явилась Тінь.

— Зрозумій, Айхо,