Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук 📚 - Українською

Читати книгу - "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Жорстокий ліс" автора Ростислав Феодосійович Самбук. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 54
Перейти на сторінку:
знав кожен собака? Невже Коршун з його досвідом не врахував цього? Щось тут не клеїлося, Антон Іванович не знав — що саме, та й особливо не дошукувався істини.

Зрештою, істина ось вона: рішення бандерівців піти на село завтра вночі.

Демчук розчулено подумав про молодшого сина. Гарний хлопець росте. Розумний і допитливий, слід усе зробити, а вивчити його.

Та й Пилипові пальця в рот не клади: наступного року піде до технікуму або вчитиметься в десятирічці. І за Польщі, і за німців хіба думав він, звичайний селянин Антон Демчук, що його син дістане хоч яку-небудь освіту?

А Сергія він обов'язково вивчить на лікаря. Лікар — це штудерно, приїде до Острожан лікар Сергій Антонович Демчук, скільки розмов піде!

Так, гарний хлопець Сергій, і що було б, коли б він не почув розмову бандерівців?

Антону Івановичу зробилося холодно, і він жадібно затягнувся махорковим димом. Найперше завітали б до їхньої хати — мучили, б, катували, різали — най би лише його, але різали б усіх, і Катерину, і дітей…

А тепер вони зустрінуть Коршуна так, як годиться — автоматним вогнем.

Де ж поділися Бутурлак з Вербицьким, скільки ще радитимуться?

Демчук уже вирішив іти розшукувати їх — натягнув брезентовика й замкнув сільраду, як раптом десь зовсім неподалік бахнуло, і відразу ще раз, з карабіна чи з пістолета.

Антон Іванович застиг, прислухаючись. Витягнув шию й покрутив головою — не може ж бути, щоб почулося? Два постріли, один за одним, десь біля школи…

Але ж, коли біля школи, значить…

Антон Іванович згадав погрози бандерівців — невже вислідили Петра Андрійовича?

Клацнув затвором карабіна, заганяючи патрон до патронника, й побіг попід хатами до школи, сторожко вдивляючись у темряву.

Біля школи зупинився, важко дихаючи. Почувши голоси в дворі, скинув карабіна й прокрався до хвіртки.

— Хто там? — запитав вимогливо. — Стій, бо стрілятиму!

— Не треба, — почув голос Вербицького, — йдіть-но сюди, товаришу голова.

Біля колишньої комори Жмудя, переобладнаної Ротачем на житло, стояли троє: Петро Андрійович, простоволосий, без плаща, видно, вискочив щойно з приміщення, Бутурлак і Вербицький.

Лейтенант присвітив ліхтариком до вікна кімнати, покликав Антона Івановича.

— Бачите, — показав, — стріляли у вікно, два постріли з парабелума — одну гільзу я вже знайшов…

— По вас, Петре Андрійовичу? — запитав Демчук і одразу збагнув, що його запитання звучить просто смішно. — Тобто, я хотів сказати, добре, що промахнулися!

Бутурлак зайшов до кімнати, і всі рушили за ним. Ротач запалив свічку, лейтенант нахилився над ліжком.

— Ось вона, ваша смерть, Петре Андрійовичу, — тицьнув пальцем, — точно стріляли, і коли б ви вже лягли…

Демчук побачив у ватяній ковдрі дві дірочки.

— Так, — похитав головою, — цілив у груди. Вірніше, цілила… — одразу заспішив: — Давай, Богдане, швидше, може, на гарячому злапаємо…

— Встигнемо, не чекає ж на нас. — Вербицький відсунув ліжко, присвітив свічкою й виколупав з дерев'яної стіни кулю. Підкинув на долоні. — Точно, з парабелума, — ствердив так, наче від цього залежало затримання злочинця.

— Я вирішив переночувати в клуні на сіні, — почав пояснювати Ротач, — заснув уже, і раптом постріли!

— Стріляла людина місцева, — мовив Бутурлак. — Бачите, знала, де ліжко, — два постріли в темряві, і обидві кулі влучили в ціль.

— Рука тверда! — обізвався Ротач.

— Ніяк не можу повірити, що це — Груздьова, — похитав головою Демчук.

— Рушили, — запропонував Вербицький, — зараз ми цю стару льоху припремо до стінки!

— Пішли, — погодився Бутурлак, — не можна гаяти ані хвилини.

— Понятих би… — засумнівався Ротач.

– І дозвіл прокурора на обшук? — ущипливо запитав Вербицький. — Може, з'їздимо до райцентру?

— Понятих — потім, — вирішив Демчук. — Бо зараз небезпечно, підстрелити може.

Бутурлак з Ротачем стали біля вікон хати Груздьової, Вербицький із Антоном Івановичем погрюкали в двері. Ніхто не відізвався, погрюкали сильніше.

За фіранкою маленького віконця майнуло обличчя. Притулилося до шибки, розглядаючи.

— Хто там? — почувся жіночий голос. Демчук підійшов до вікна, став збоку — біс його зна, як усе обернеться: клята жінка може й стрелити… Мовив вимогливо:

— Відчиніть, громадянко Груздьова! З сільради до вас, по ділу!

— Тиняються тут уночі… — почулося з-за вікна. — Не відчиню, приходьте вранці!

– Іменем Совітської влади! — підвищив голос Демчук. — Відчиніть, бо виламаємо двері!

— А ламайте, — обізвалась жінка, — якщо вже маєте право!

— Маємо!

— Якщо тобі, старий дурню, пляшки захотілося, так би й мовив!

— Громадянко Груздьова, за образу Совітської влади!..

— Яка ж це образа, — позадкувала жінка. — Добре, стривай, відчиню вже.

Вона затрималась ненадовго, певно, вбиралася — відсунула засув і, побачивши ще трьох чоловіків, не злякалася.

— Проходьте, зараз запалю світло, — відступила, пропускаючи до хати. — Тихше, дочка спить.

Груздьова вигорнула з печі жаринку й почала роздмухувати. Бутурлак покалатав коробкою з сірниками. Груздьова почула, залишила жаринку, піднесла лейтенантові свічку. Відступила на крок, роззирнулася. Мовила з усмішкою:

— Таке добірне товариство, перепрошую… Якщо справді закортіло, то пляшка знайдеться.

Але свічка в руці дрібно тремтіла, виказуючи хвилювання.

Демчук стояв мовчки, роздивляючись. На ліжку в кутку, чудовому нікельованому ліжку з кулями на спинках спала дівчинка — розкинула руки, розметала волосся на подушці, тихо дихаючи. Мати, видно, спала поряд — ковдра відкинута й подушка прим'ята.

Вербицький, випередивши Демчука, ступив уперед, забрав у Груздьової свічку, тицьнув Ротачеві.

— Потримайте, — попросив і обернувся до жінки. — Руки, — наказав, — простягни руки!

— Чого тобі треба? — запитала Груздьова тихо, озирнувшись на ліжко. — Вламуються в чужу хату!..

— Руки! — підвищив голос, і вона простягнула — голі до ліктя, повні руки.

Вербицький швидко обмацав їх, для

1 ... 36 37 38 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"