Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

– Чесно кажучи, не думав… Але все це міняє справу, і я дуже радий.

Лейтенант підійшов до вікна, Толкунов хотів попередити його, щоб не висовувався, та Щеглов визирнув на вулицю обережно, з-за фіранки.

– Усе видно, – схвалив, – хто входить до нашого будинку і хто виходить.

– Чергуватимемо біля вікна по черзі.

– Слухаюсь.

– Візьміть стілець, у ногах правди нема.

– Потім, ще не втомився.

Лейтенант глянув на вулицю і, переконавшись, що нікого поблизу нема, вийшов до передпокою і повернувся з сумкою. Толкунов подивився на нього поблажливо: голоду не відчував – підкріпився хлібом з маслом із запасів пані Грижовської, але проти шинки й ковбаси не заперечував. Проте Щеглов витягнув з сумки товсту й пошарпану книжку, зиркнув на Толкунова і, прочитавши в його погляді розчарування, тонко посміхнувся і зауважив:

– Тут є і дещо з їстівного, капітане, прошу… – протягнув Толкунову сумку.

Капітан удав, що їжа не цікавить його, узяв сумку непоспішливо, та й не відмовився, зрештою, йому належав сухпайок, і фактично він не був зобов'язаний лейтенатові.

Капітан витрусив усе з сумки на стіл і глипнув задоволено. Все ж його передбачення справдилися: замість звичайного чорного хліба – півбуханки білого, кільце копченої ковбаси, шинка, шоколаду, правда, нема, але цукру інтенданти не пошкодували.

– Я вже обідав, – обізвався від вікна Щеглов. Капітан відломив шмат ковбаси, зажував просто так, без хліба, і кімнату заполонив запах добре прокопченого м'яса.

– Я на вашому місці не відмовлявся б, лейтенанте, Така смачнятина!

– Не голодний, – повторив Щеглов сухо, і капітан, жуючи, попростував до кухні ставити чайник. Він визирнув звідти через кілька хвилин і побачив, що Щеглов, стоячи біля вікна, читає книжку. Це не сподобалося йому, й зауважив:

– Ви на посту, лейтенанте.

– Добре усвідомлюю це.

– На посту не читають.

– Ви міркуєте як сержант-розводящий.

– Його права і обов'язки визначені статутом.

– Невже ви такий формаліст, капітане?

Толкунов куточками очей подивився на апетитну рожеву шинку на столі й подумав: Щеглов, коли був би формалістом, обмежився б яєчним порошком і банкою консервів, і взагалі, хіба може найдосконаліший статут передбачити й регламентувати все, що відбувається в житті? Тим більше, тренована людина, навіть читаючи, другим зором бачить усе, що відбувається неподалік, принаймні мусить побачити людину в цьому тихому завулку. Мовив примирливо:

– Але ж дивіться, лейтенанте, аби не проґавити…

– Можете покластися на мене, – одповів Щеглов упевнено, й капітан остаточно заспокоївся.

На кухні вже свистів паром чайник, капітан заварив чай, і не шкодуючи заварки, понюхав, як апетитно пахне, й налив у дві великі розмальовані філіжанки міцного, аж чорного, чаю. Виніс до кімнати й подав одну з філіжанок Щеглову..

– Від такого чаю гріх відмовлятися, лейтенанте, – сказав повчально. – Хто його зна, скільки нам тут ще стирчати, а міцний чай бадьорить і додає настрою.

– Бадьорить – точно, – погодився Щеглов і відсьорбнув з задоволенням. Засунув книжку під пахву, вмостився на стільці і, обхопивши чашку обома долонями, вдихнув аромат чаю і щасливо посміхнувся.

Толкунов подумав, що лейтенант справді провів у окопах не один місяць, саме там виробляється звичка тримати долонями гарячу алюмінієву кварту, аби хоч трохи зігріти руки. Він, правда, знав про бойове минуле Щеглова й раніше, точніше, для всіх в армійському Смеріпі не було секретом, що Карий познайомився з лейтенантом у медсанбаті – обох легко поранило, тиждень полковник мусив пролежати, поки загоювалася рана. В одній палаті з ним лежав і Щеглов – куля зачепила йому стегно: ще шкутильгав, коли вперше з'явився в приймальні полковника, і всі дивувалися: бойовий офіцер, а погодився…

Але, чесно кажучи, Толкунов не дуже вірив у окопне минуле Щеглова – виходить, помилявся.

Капітан спорудив собі бутерброд із шинкою – справді, спорудив, бо хліба відрізав на півтора пальця, намастив маслом, а зверху поклав аж два шматки шинки, бутерброд ледь пролазив до рота, однак капітан якось управлявся з ним, запиваючи солодким чаєм.

Смачна їжа настроїла Толкунова добросердно, й він запитав у Щеглова просто так, щоб почати розмову й хоч трохи зійтися з цим, як виявилось, не таким уже й примітивним канцелярським щуром:

– Що читаєш, лейтенанте?

Уже те, що він перейшов на «ти», свідчило про різкий поворот у ставленні до Щеглова, мабуть, лейтенант одразу збагнув це, бо знову посміхнувся Толкунову відкрито й щиро, – стосунки з цим нелюдимим і суворим капітаном, якогр дехто недолюблював, а дехто навіть боявся, почали складатися напрочуд гарно, й Щеглов відповів так, наче відкривав Толкунову таємницю і трохи соромився цього:

– Достоєвського. «Брати Карамазови».

Либонь, він був упевнений, що капітан якщо й не читав, то чув про цю книжку, але Толкунов, відверто кажучи, нб чув навіть про Достоєвеького, взагалі читав мало, до війни за повсякденною роботою бракувало часу, тепер ще більше. Читав «Як гартувалася сталь», ще кілька книжок, осилив навіть три чи чотири оповідання Горького, на більше його не вистачило, але завжди заздрив людям, котрі не розлучалися з книжками, і десь у глибині душі сподівався, що й сам колись трохи завикне до науки й почне читати розумні книжки. Тому не признався, що не чув про Достоевською, й багатозначно промимрив якісь схвальні слова. Але Щеглов сприйняв ці слова за чисту монету бо, допивши чай, поставив філіжанку на етажерку й мовив, любовно погладивши книжкову обкладинку:

– Просто неймовірно, як він розумів людей!

– Цей Достоєвський? – не втримався, щоб не перепитати Толкунов.

Певно, одної цієї репліки було достатньо, аби збагнути, що з каштаном не варто обговорювати достоїнства прози Достоєвського, але Щеглов не помітив нічого, бо одповів:

– Хто ж інший?.. І як точно відчував людську психологію. От читаю, здається, встиг уже зрозуміти і Олексія, і Дмитра, а що вони зроблять, що утнуть, ніхто не знає. Бо й справді, кому відомо, як поведеться людина в тих або інших обставинах?

– Що ж тут хорошого? – не витримав Толкунов.

– Як що? Адже людина вміщує в собі цілий світ, вона неповторна й реагує на явища цього світу по-своєму.

– Якщо кожен – по-своєму?.. – Толкунов відкусив шматок бутерброда й замовк.

Прожувавши, пояснив свою думку:

– Нічого доброго не вийде, якщо кожен по-своєму.

– Це чому ж?

– Бо нам це не підходить, – категорично заявив Толкунов. – Там, серед цивільних, на гражданці тобто, можливо, кожен має право гнути свою лінію, а в нас – наказ, і будь здоров.

Щеглов досадливо поморщився:

– Ви не так зрозуміли мене. Одна справа