Читати книгу - "Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер"

— Так я і знав. І, як завжди, вам потрібно, щоб я зробив брудну роботу. — Мульч потер крижі. — Бу­дете мене ображати, нічого не вийде. Навіщо було лупити мене так сильно, капітане? Тепер лишиться шрам.

Холлі піднесла долоню до загостреного вуха.

— Гей, Мульче, а чи не вдарити тебе іще разо­чок? Як я зрозуміла, ти непогано жив собі на золото ЛЕП.

— Та за ту квартиру з мене мало шкуру не здерли. Одна застава дорівнювала чотирьом твоїм зарпла­там. Бачила, який краєвид? Раніше там жив кіноре­жисер.

Холлі підняла брови.

— Рада, що ти не витратив гроші марно. Не дай боже, викинув би їх на вітер.

Мульч знизав плечима.

— Я ж злодій. Чого від мене чекати? Хочете, щоб я відкрив притулок?

— Ні, Мульче. Як не дивно, але такого я від тебе не чекала.

Артеміс відкашлявся.

— Дуже зворушлива зустріч. Але поки ви обміню­єтеся дотепними ремарками, мій батько замерзає в Арктиці.

Гном застебнув комбінезон.

— Твій батько? Ви хочете, щоб я врятував батька Артеміса Фаула? В Арктиці? — У голосі в нього бри­нів непідробний жах. Гноми ненавиділи кригу май­же так само, як і вогонь.

Рут покачав головою.

— Якби ж то було так просто. Через кілька хви­лин ти теж так уважатимеш.

У Мульча борода аж скрутилася. Як завжди каза­ла його бабуся: «Довіряй бороді, Мульче, довіряй бороді».

ГЛАВА 12: ХЛОПЦІ ПОВЕРНУЛИСЯ

Командний пункт

Ні, людський комп’ютер був досить непоганий, як на старовинну штуку. Та й електронна пошта стала в нагоді. Якщо хоч хтось лишився живим, щоб від­повісти. І вбудована в кришку маленька камера для відеоконференцій. До цього Народ Бруду зовсім не­щодавно додумався. Раніше вони лише повідомлення надсилали одне одному або користалися звуковими хвилями. Ця камера була відносно високої якості, з кількома фільтрами. Якби кентавр не знав напев­но, то присягнувся б, що комусь удалося поцупити ельфійські технології.

Фоулі розвернув ноутбук копитом, направив ка­меру на екран на стіні. Ну ж бо, Каджоне, посміхни­ся. Зараз вилетить пташка.

Довго чекати не довелося. За кілька хвилин екран ожив, і на ньому з’явився Каджон, що розмахував білим прапором.

— Дуже зворушливо, — саркастично зауважив Фоулі.

— Так я і думав, — сказав ельф і ще трохи помахав полотном. — Знадобиться пізніше.

Каджон натиснув кнопку пульта.

— Чому б мені не показати, що відбувається зовні?

З’явилося нове зображення, на якому кілька ко­манд техніків намагалися зламати захист командно­го пункту. Більшість накинулася на комп’ютерні сен­сори, але були й такі, хто вдався до старомодних засобів. Довбали сенсори великими молотками. Поки що не пощастило нікому.

Фоулі похолов. Спіймали в пастку, як мишу.

— Тож поділися зі мною своїм планом, Брайаре. Хіба не так роблять у кіно всі злодії, охочі до влади?

Каджон відкинувся на спинку крісла.

— Так, Фоулі. Але зараз не твоє обожнюване люд­ське кіно. Ніякий герой в останню хвилину тобі не допоможе. Шорт і Рут мертві. Як і їхні друзі-люди. Ані відстрочки, ані порятунку. Вірна смерть.

Фоулі знав, що має відчути скорботу, але крім ненависті не відчував нічого.

— Коли ситуація стане зовсім скрутною, я накажу Опал повернути контроль над зброєю ЛЕП. Б’ва Келл відправлять у нокаут, і в усьому звинуватять тебе, якщо ти, звісно, виживеш. У чому я сумні­ваюся.

— Коли Б’ва Келл отямляться, вони назвуть твоє ім’я.

Каджон похитав пальцем.

— Майже ніхто не знає, що я маю до цього відно­шення. І я особисто про них подбаю. їх уже запро­сили до лабораторій «Кобой». Скоро і я до них при­єднаюся. ДНК-гармати уже налаштували на гоблінів. Коли настане час, я їх активую, і з ними можна буде вже не рахуватися.

— І тоді Опал Кобой стане твоєю царицею, я так розумію?

— Звісно, — голосно сказав Каджон.

Раптом він схаменувся і натиснув кнопку на пуль­ті, щоб переконатися, що їх ніхто не підслуховує.

— Цариця? — гмикнув він. — Скажеш таке, Фоулі. Думаєш, я ділитимуся владою? Дзуськи! Щойно ця шарада скінчиться, із пані Кобой станеться нещас­ний випадок. Може, й кілька.

Фоулі присвиснув:

— Ризикну сказати банальність, Брайаре, але це тобі так не минеться.

Палець Каджона завис над головною кнопкою.

— Навіть якщо ні, — солодко проспівав він, — ти все одно не доживеш до тієї миті.

Зображення зникло. Кентавр лишився сидіти, весь у холодному поті. Принаймні так думав Ка­джон.

Фоулі потягся до ноутбука під столом.

— Чудово, — пробурмотів він, зупиняючи запис. — Лишилося перев’язати стрічечкою.

Підйомник Е116

Холлі припаркувала транспортер до стіни занедба­ного підйомника.

— Маємо хвилин із тридцять. Внутрішні сенсори показують, що через півгодини підніметься полум’я, і жоден транспортер такого жару не витримає.

Вони зібралися у вітальні, щоб обговорити план.

— Мусимо проникнути до лабораторій «Кобой» і вернути контроль над зброєю ЛЕП, — сказав коман­дир.

Мульч підвівся з крісла і пішов до дверей.

— Це вже ні, Джуліусе. Після того як я там побу­вав, охорону посилили. Чув, що тепер у них є навіть ДНК-гармати.

Рут спіймав гнома за комір.

— По-перше, не називай мене Джуліусом. По-друге, ти поводишся так, немов маєш вибір, заареш­тований.

Мульч обернувся.

— Я таки маю вибір, Джуліусе. Можу просто від­сидіти собі в теплій камері. Кидати мене на лінію вогню — це порушувати мої громадянські права.

Обличчя Рута змінило колір із пастельно-рожево­го на буряковий.

— Громадянські права! — виплюнув він. — Ти каза­тимеш мені про громадянські права? У твоєму стилі!

Раптом він заспокоївся. Власне, вигляд у нього був майже щасливий. Ті, хто добре знав командира, чудово розуміли, що коли він був щасливий, хтось інший ставав дуже нещасним.

— Що? — з підозрою спитав Мульч.

Рут запалив одну зі своїх славетних сигар.

— А, нічого. Просто ти маєш рацію, ото й усе.

Гном примружився.

— Я маю рацію? Ти перед свідками кажеш, що я маю рацію?

— Звісно, маєш. Кидати тебе на лінію вогню — це порушення всіх прав у нашій Книзі. Тож замість того, щоб зробити тобі фантастичну пропозицію, я просто накину до твого терміна сотні зо дві років і