Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер 📚 - Українською

Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Артеміс Фаул. Код вічності" автора Йон Колфер. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 60
Перейти на сторінку:
і перевернула бейсболку козирком назад. Тоді вийшла через задні двері і стала на дорозі.

Пекс і Чіпс перетнули вулицю і підійшли до підо­зрілого автомобіля. Вигляд у того був підозрілий, і не лише через затемнені вікна — зараз мало не ко­жен випускник коледжу тонував вікна.

— Що думаєш? — запитав Пекс напарника.

Чіпс стиснув руки в кулаки.

— Думаю, можна не стукати.

Пекс кивнув. Саме такий план вони собі й наміти­ли. Після цього Чіпс зірвав би двері, якби з-під капо­та не з’явилася молода панночка.

— Що, хлопці, шукаєте мого батька? — спитала дівчина з бездоганною інтонацією диктора МТV.— Здається, його усі шукають, але його ніколи не буває поруч. Він такий відсутній. Тобто, в метафізичному плані.

Пекс і Чіпс заблимали в унісон. Блимання — то така універсальна мова тіла, щоб сказати: «Га?» Мало того, що сама дівчина — азійсько-кавказька суміш, так вона ще якоюсь грецькою балакає. На обличчях охоронців не було й тіні розуміння. «Метафізич­ний» — це ж цілих п’ять складів, заради бога!

— Це твій автомобіль? — перейшов у наступ Чіпс.

Дівчина поправила хвостик.

— Так, якщо можна сказати, що нам узагалі щось належить у цьому світі. Один світ, одні люди, так, хлопці? Володіння — така собі ілюзія. Може, навіть наші тіла нам не належать. Може, ми просто сон якогось вищого створіння.

Пекс зламався.

— Це твій автомобіль? — закричав він і схопив дівчину за шию.

Дівчина кивнула. В легенях не вистачило повітря, аби щось сказати.

— Так воно краще. Чи є хтось усередині?

Цього разу вона похитала головою.

Пекс трохи послабив хватку.

— Скільки ще тут твоїх родичів?

Дівчина відповіла пошепки, наскільки вистачило повітря:

— Семеро. Тато, мама, двоє дідусів і дві бабусі і ще трійнята: Бо, Мо і Джо. Пішли по суші.

Пекс повеселішав. Трійнята і бабусі з дідусями не дуже схоже на загрозу.

— Гаразд. Почекаємо. Відчиняй двері, дитино.

— Суші? — оживився Чіпс. — Це ж сира риба. Ти таке їв, друже?

Поки дівчина копирсалася із замком, Пекс про­довжував тримати її за шию.

— Так. Купував колись у супермаркеті.

— Смачно?

— Так. Кинув на десять хвилин до фритюрниці. Непогано.

Дівчина відсунула двері і залізла всередину. Пекс і Чіпс, пригнувшись, полізли за нею. На мить Пекс від­пустив дівочу шийку. І то було помилкою. Солдат, який отримав належну підготовку, ніколи не дозволить по­лоненому першому залазити в транспортний засіб.

Дівчина перечепилася і впала на коліна на кили­мок салону.

— Суші,— замріяно сказав Пекс.— Добре смакує з картоплею-фрі.

І раптом нога дівчини метнулася в повітря і уда­рила його в груди. Купа м’язів, охнувши, повалилася на підлогу.

— Ой,— покачала дівчина головою.— Випадково.

Чіпс подумав, що він уві сні, бо не може копія лялькової принцеси збити з ніг дев’яносто кілогра­мів живої ваги.

— Ти... ти...— забелькотів він.— Це неможливо! Не може бути!

— Може,— крутнулася, немов балерина, Джу­льєтта.

Нефритове кільце на волоссі розкрутилося і з усієї сили вдарило Чіпса між очима, як камінь із пращі. Чоловік качнувся назад і гепнувся на шкіряну ка­напку.

За спиною дівчини Пекс знов почав дихати. Його очі перестали обертатися і спробували сфокусувати­ся на ворогові.

— Привіт,— нахилилася над ним Джульєтта.— Знаєш що?

— Що? — спитав Пекс.

— Суші не можна смажити у фритюрниці,— від­повіла дівчина і вдарила громилу обома долонями по скронях. Той миттєво втратив свідомість.

Із туалету вийшов Мульч, на ходу застібаючи кла­пан на штанях.

— Що я пропустив? — поцікавився він.

*

Холлі летіла на висоті сто п’ятдесят футів над цен­тром Чикаго — через схожу на кільце дорогу для вантажівок місцеві називали цей район «Петлею». Піднялася вона аж сюди з двох причин. По-перше, потрібно було відсканувати Вежу Спіро, аби створи­ти ЗD план будівлі. А по-друге, вона хотіла погово­рити з Фоулі наодинці.

Вона помітила кам’яного орла на даху одного з цегляних будинків початку двадцятого століття і присіла на голову птаха. Щоправда, через кілька хвилин доведеться пересісти, бо вібрації захисту почнуть руйнувати камінь.

У навушнику почувся голос Джульєтти.

—- Капітане Шорт, почалося.

— Зрозуміло,— відповіла Холлі.— Кількість су­противників?

— Двоє. Великі та дурні.

— Підтримка потрібна?

— Ні. Із цими двома я впораюсь. Можеш переки­нутися з ними словом, коли повернешся.

— Гаразд. Буду за мить, тільки переговорю з Фоу­лі. І, Джульєтто, будь ласка, не покаліч їх.

— Зрозуміло.

Холлі посміхнулася. Джульєтта та іще штучка. Батлерова порода. Але дівчина непередбачувана. Навіть на завданні не може помовчати більш ніж десять секунд. Немає в неї братової дисципліни. Такий собі щасливий підліток. Дитина. Ця професія не для неї. Артеміс не мав залучати її до такої божевільної місії. Але було в цьому ірландському хлопцеві щось таке, що змушувало забути власні наміри. За останні шістнадцять місяців Холлі сама заради нього билася з тролем, вилікувала цілу родину, пірнула в Північ­ний Льодовитий океан, а тепер готувалася порушити наказ командира Рута.

Вона увімкнула канал зв’язку з ЛЕП.

— Фоулі. Ти слухаєш?

Кілька секунд панувала тиша, згодом у мікроко­лонках шолома пролунав голос кентавра.

— Холлі. Зачекай. Багато перешкод. Маю нала­штувати довжину хвилі. Поговори зі мною. Скажи щось.

-— Перевірка. Один, два. Один, два. Троль тримає трохи танків у тунелі.

— Так. Є. Кристально чисто. Як справи в Землі Бруду?

Холлі подивилася на місто під нею.

— Ніякого бруду. Лише скло, сталь і комп’ютери. Тобі б сподобалося.

— Е, ні. Не мені. Люди Бруду — то Люди Бруду, байдуже, що вони носять: костюми чи пов’язки на стегнах. Єдине в них, що варто уваги,— телебачення. У нас зараз самі повтори. Мені майже шкода, що суд над гоблінськими генералами скінчився. Визнали

винними за всіма звинуваченнями, що були пред’яв­лені завдяки тобі. Наступного місяця їх переведуть до в’язниці.

Холлі відчула полегшення.

— Винні. Дякувати небесам. Нарешті життя знову стане нормальним.

Фоулі хмикнув.

— Нормальним? Не ту ти роботу обрала, аби мати нормальне життя. Можеш попрощатися з ним, якщо не повернеш Артемісів гаджет.

Кентавр має рацію. Життя в неї не було нормаль­ним, відколи її перевели із загону Поліції Моралі до Рекону. Та чи хотіла вона нормального життя? Чи не тому її перевели?

— І навіщо я тобі потрібен? — запитав Фоулі.— Сумуєш за домом?

— Ні,— відповіла Холлі. І то була правда. За до­мом вона не сумувала. Ельфійський капітан майже не згадувала про Небесне місто після того, як Арте­міс

1 ... 36 37 38 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"