Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

його поглядом. Хороша він людина, Грозова Хмара. Йому можна довіряти. Є ще на світі трохи людей, яким можна довіряти. Тул, Мовчун, Шукач. У певному розумінні й Чорний Доу. Завдяки цій думці Лоґен мало не відчув надію. Мало не зрадів, що вирішив повернутися на Північ. А тоді він знову поглянув на вервечку людей і побачив серед них Дрижака. Той спостерігав за Лоґеном. Лоґенові хотілося б відвести погляд, але Кривава Дев’ятка не міг цього зробити. Тож він просто сидів на своїй брилі, вони витріщались один на одного, і Лоґен відчував, як його мучить ненависть, аж доки Дрижак не зник серед дерев. Лоґен іще раз похитав головою, ще раз облизав зуби і сплюнув.

Батько казав йому: ножів забагато не буває. Якщо ці ножі не наставили на тебе люди, які тебе недолюблюють.

Найкращі вороги

— Тук-тук.

— Не зараз! — гримнув полковник Ґлокта. — Мені ще треба розгребти все це!

Він мав підписати, напевно, з десяток тисяч письмових зізнань. Його стіл аж стогнав під великими купами документів, а кінчик його пера був м’який, як масло. Через червоний колір чорнила позначки, які лишав Ґлокта, скидалися на темні плями крові, розбризканої по блідому паперу.

— Та хай йому! — розлютився він, коли каламар перекинувся від удару ліктем і по столу розбризкалося чорнило, всотуючись у купи паперів і крапаючи на підлогу з невпинним «тук-тук-тук».

— Зізнатися встигнете й пізніше. Більш ніж устигнете.

Полковник нахмурився. Повітря стало відверто студеним.

— Знову ви! Завжди в найбільш недоречний час!

— То ви мене пам’ятаєте?

— Здається, так… — Правду кажучи, полковникові важко було згадати за чим. У кутку начебто перебувала жінка, та її обличчя він розгледіти не міг.

— Творець упав, охоплений вогнем… розбився об міст… — Слова були знайомі, та звідки, Ґлокта не міг сказати. Давні перекази й маячня. Він поморщився. Трясця, як же болить нога.

— Здається, так… — Його звична впевненість розсіювалася. Тепер у кімнаті панував крижаний холод, Ґлокта бачив, як видихнуте повітря куриться в нього перед носом. Коли його недоречний гість підійшов ближче, він незграбно підвівся зі стільця. Скажено занила нога.

— Чого вам треба? — прокректав він.

Обличчя гостя опинилося на світлі. То був не хто інший як Мотіс із банківського дому «Валінт і Балк».

— Сім’я, полковнику. — Він безрадісно всміхнувся. — Мені потрібне Сім’я.

— Я… Я…

Ґлокта врізався спиною в стіну. Далі йти було нікуди.

— Сім’я! — Тепер він бачив перед собою лице Ґойла, потім — Сульта, після нього — Северарда, та вимагали вони всі лиш одного. — Сім’я! Мені уривається терпець!

— Баяз, — прошепотів він і замружив очі. З-під повік потекли сльози. — Баяз знає…

— Тук-тук, мучителю, — знову зашипів голос тієї жінки. Йому в скроню до болю сильно тицьнув кінчик пальця. — Якби те старе брехло знало, Сім’я вже було б моїм. Ні. Ти його знайдеш.

Йому відібрало мову від страху.

— Ти його знайдеш, бо інакше я вирву плату за нього з твоєї покорченої плоті. Тож тук-тук, час прокидатися.

Палець знову тицьнув Ґлокті в череп і почав врізатись йому в скроню, наче клинок кинджала.

— Тук-тук, каліко! — процідив жахливий голос йому на вухо. Дихання його власниці було таке холодне, що аж наче обпікало його голу щоку. — Тук-тук!

Тук-тук.

Якусь мить Ґлокта не розумів, де перебуває. Він різко підвів­ся, спробував звільнитися від постільної білизни, роззирнувся круг себе й побачив, що його зусібіч оточують загрозливі тіні. У голові свистіло його власне жалісне дихання. А тоді все раптом стало на свої місця. «Мої нові апартаменти». Фіранки серед липкої ночі заворушив приємний вітерець, що линув у єдине відчинене вікно. Ґлокта побачив, як ворушиться його тінь на оштукатуреній стіні. Вікно гойднулося й ударилось об раму, відчинилось, а тоді зачинилося знову.

Тук-тук.

Ґлокта заплющив очі й протяжно зітхнув. Опустився назад на ліжко і скривився, витягнувши ноги й заворушивши пальцями на них, щоб зняти судоми. «Ну, хоч якісь пальці гурки мені залишили. Це лише черговий сон. Усе…»

А тоді він згадав, і його очі широко розплющилися. «Король мертвий. Завтра обираємо нового».

Триста двадцять зізнань безживно висіли на своїх гвіздках. Останні кілька тижнів вони безупинно м’ялися, бруднилися й заяложувалися. «Тим часом ця справа також стала ще бруднішою». На багатьох із них розмазалося чорнило, вони були обписані сердитими карлючками зі вставками й викресленими фрагментами. «Людей купували й продавали, принижували й шантажували, підкупали й ошукували». Багато папірців були порвані: з них знімали віск, додавали новий, ліпили віск іншого кольору. «Змінювалися сторони, порушувались обіцянки, рівновага хиталася то туди, то сюди».

Архілектор Сульт стояв і люто дивився на них, як пастух на своє збитошне стадо. Його білий плащ був пом’ятий, а сиве волосся — скуйовджене. Ґлокта ще ніколи не бачив його не в бездоганному вигляді. «Певно, він нарешті відчув смак крові. Власної. Я був би ладний розсміятися, от тільки в мене самого страшенно солоно в роті».

— У Брока сімдесят п’ять, — цідив сам собі крізь зуби Сульт, крутячи за спиною руками в білих рукавичках. — У Брока сімдесят п’ять. У Ішера — п’ятдесят п’ять. У Скалда й Барезіна — по сорок. У Брока — сімдесят п’ять… — Він знов і знов бурмотів ці цифри так, ніби то був оберіг від зла. «Чи, може, від добра». — У Ішера — п’ятдесят п’ять…

Ґлокті довелося притлумити усмішку. «Брок, потім Ішер, далі Скалд і Барезін, тимчасом як Інквізиція й суд борються за недоїдки. Хоч як ми старалися, ситуація практично така сама, як тоді, коли ми розпочали цей потворний танець. У такому разі можна було спокійно тікати з країни й не морочитися цим. Можливо, ще й досі не пізно…»

Ґлокта голосно прокашлявся, і Сульт різко крутнув головою.

— Маєш якесь доповнення?

— У певному розумінні — так, Ваше Преосвященство, — відповів Ґлокта якомога послужливішим тоном. — Нещодавно я отримав вельми… бентежні відомості.

Сульт насупився й кивнув на папери.

— Більш бентежні, ніж оце?

«Як мінімум не менш бентежні. Зрештою, тому, хто переможе на виборах, недовго доведеться торжествувати, якщо за тиждень прийдуть гурки й переріжуть нас усіх».

— Мені натякнули… що гурки готуються вдертися до Міддерланду.

Запала нетривала й ніякова тиша. «Така реакція не віщує нічого доброго, та ми вже відплили. Тепер можна хіба що взяти курс просто до шторму».

— Вдертися? — насмішкувато перепитав Ґойл. — Із чим?

— Мені вже не вперше сказали, що в них є флот.

«Відчайдушно намагатися залатати своє судно, що тоне».

— Чималий флот, побудований таємно, після останньої війни. Ми спокійно могли б виконати певні приготування, а тоді, якщо гурки справді прийдуть…

— А якщо ти помиляєшся? — Архілектор дуже сильно хмурився. — Від кого надійшли ці відомості?

«О, хай йому грець, ні, це точно нікуди не годиться. Карлот дан Ейдер? Жива? Але як? Біля доків знайшли тіло…»

— Від анонімного інформатора, архілекторе.

— Анонімного? — Його Преосвященство сердито зиркнув примруженими очима. — І ти готовий спровадити мене до Закритої Ради в такий час, щоб я повідомив їй непідтверджені плітки від твого анонімного інформатора?

«Хвилі затоплюють палубу…»

— Я просто хотів сповістити Ваше Преосвященство про можливість…

—