Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

смітник, — виправляє Льоня. Продавці викидають, — кажу, і дивно мені, що такий мудрий Толік таке запитує. Це й дурному ясно, що продавці, — пхекає Толік. — А от звідки вони їх беруть? Із Заліщиків! — вигукує Стьопа. Може, Заліщики — це і є Стьопине село, про яке він так часто розповідає? А з Голландії не хочеш? — каже Толік. — З теплиць на намулі, відвойованому в моря? Слухай, — каже Льоня, — чи не був там, часом, чорт замішаний? Льоня, інженер, не лише креслення пам’ятає. В школі на відмінно вчився, як Толік. Вони двоє в нас такі. Золоту медаль має. Ого! Покажи! Не маю, — розводить руками Льоня, — кудись поділася. Зараз згодилася б, — мріє Стьопа, — загнали б. Стьопа думає про піцу. Цілу, з начинкою, що соком стікає — окрайцями, на відміну від нас, не наїдається. Стьопо, ти як бездонне барило, — каже Льоня. Йому треба не кілька помідорчиків, а цілий смітник прикотити, може б, тоді нажерся, — буркає Толік. Хоча Толік і сам не проти попоїсти, тільки не помідори. І читати Льоня любив. Тоді як однокласники ганяли в футбол, збиралися разом покурити в покиненій вежі, в якій смерділо сечею і калом, Льоня вдома читав, виконуючи програму позакласної самоосвіти. Кидали Льоні у вікно камінці, кликали грати й курити, раз навіть ненароком вікно розбили, проте Льоня не пішов, сидів на дивані і читав, і так, поки до інституту вступив, точніше, за результатами співбесіди зарахували. Чорт, кажеш? — дудонить Толік. Якому він душу продав, — каже Льоня, — як же ж він називався? Льоня намагається пригадати і чоло над його бровами морщиться. Мефістофель, — підказує Толік. Бачиш, Толіку, — каже Вітя, — це все справа рук нечистого; це він спокушає й гординю роздмухує. Вітьок, — каже Толік, — спокуха: його у кінці врятовано. Мефістофеля? Фауста! Бог добрий, — каже Вітя. Автор добрий, — буркає Толік, — якби таким був твій Бог, не було б варфоломіївських ночей, голодоморів і газових камер, на які він дивився склавши, а може, й потираючи руки. Толі-ку, схаменися! І багато чого іншого теж не було б. Толіку! Толіка годі спинити. По-моєму, це дуже комфортно, — втручається Льоня, — перекладати свої провини на того, про кого ми не знаємо, чи є він, а якщо і є, то як і який, адже, Толіку, все, що ми, так би мовити, знаємо, плід нашої уяви, не більше. Й одкровення пророків? — жахається Стьопа. Боголюдина... — погойдується, наче в трансі, — Вітя.

Мовчимо. Не думав, що мовчати може бути тяжче, ніж говорити. Тепер уже не те, — каже Льоня, — немає того пориву, що колись, коли людині здавалося, ніби вона здатна гори перевернути. Перевертала, — каже Вітя, — річки задом наперед розголоблювала. Чорноземи затоплювала, — каже Стьопа. Біломор-канали рила, — кажу. Втомилася, — каже Льоня. Гордині злякалася, — каже Вітя. Реакція, — каже Толік, — вертаємося назад. До Бога, — каже Вітя. В середньовіччя, — буркає Толік. По-моєму, це одне і те ж, — каже Льоня. Правильно, — киває Толік. — Підходить терорист до водія і каже: трамвай їде в Рай! — либонь, Толік сам і вигадав. — Трамвай їде в Рай, оголошує водій, після чого трамвай вибухає. Нічого ви не розумієте... Людина потребує його. Кого? — їжачиться Толік. Цього іншого спілкування. З вибухівкою? З Богом.

А насправді не чорт під’юджував. З кохання воно пішло. З любові сильної, що перешкоди долає. Надихала вона на великі звершення, і Мефістофель тут ні до чого. Якщо він підсобив Фаустові, то не чорт він ніякий. Сказано ж, що любов порятує світ. І нас у ньому, — бовкає, дослухавши, Стьопа. Під мостом, — кажу я. Недалеко від мосту, — буркає Толік. Вітя всміхається, і добре нам усім раптом. Може, читацький клуб заснувати? — зітхає Льоня. — Була мадам Боварі проституткою чи першою феміністкою? Льоня з Толіком найначитаніші, чим і хизуються. Хоч і важко встежити, але хочеться слухати. Цікаво. Часом кумедно. Іноді зворушливо.

Ми на мілині. Льоня витрусив останні монети. Купив кожному по рогалику і пачку маргарину на всіх. Гуляти так гуляти — авжеж. Я приніс цибулину, хоча ця моя спеціалізація більше Стьопі підходила б. Обов’язок твій святий, — каже Толік. Внесок у спільний добробут. Наскільки його таким можна назвати. Моє заняття зближує мене зі Стьопою, агрономом. Тезки, — кепкує з нас Толік. То як твоя грядка? — цікавиться Вітя. Плодоносить, — кажу. Якщо точно, це клумба. Далеко від нас, щоб не накликати підозр. І цибулини — не з цибулі, а з квітів. Що земля дала, за те дякуємо, — просторікує Стьопа. Правду каже. Так батько навчав його. Я ріжу її тонкими кружальцями, ми намащуємо маргарин на рогалик, кладемо кружальця і їмо. Гіркуваті вони якісь, наче редиска, і на вигляд більше до редиски подібні... О так, редиска. Стьопа її на грядці за хатою поливав, Толік із мамою на базарі купували, і я їв редиску, і Вітя, і Льоня.

Довелося продати велосипед. Я в ніякі афери не встряю, я краще опікуватимуся хатнім господарством, — задкує Толік. Підкидатимеш дрівець у родинне вогнище, — кажу я. Разом з тобою, — буркає Толік. Добре, що наїздився, — дорікає Стьопа. А то як, — пиндючиться Толік. Вітя теж залишився. Пішли Льоня зі Стьопою. Так, кінець кінцем, усі разом вирішили. Трохи Льоня їхав, трохи Стьопа, якщо тільки Стьопине клишоноге бігання можна назвати їздою. Приїхали на базар. Є такий. Речовий ринок називається. Переділений на дві частини. Одна — кіоски, буди і купа мотлоху з усього світу. Друга — старе і вживане продають, платівки, техніку, посуд, гребінці, шпильки, значки. І Льоня зі Стьопою продають. Льоня продає, Стьопа помагає. Страхує. Стьопа почувається, ніби бичка привіз із батьком на ярмарок. А тут хатню птицю пропонують, коней, корів, овець, кіз. І все воно мукає й мекає, бекає й рохкає. Степане, шляк би тебе трафив, де ти? — хвилюється батько. Я тут, тату, — кричить Степан, а сам відчуває — ще хвиля й загубиться, відтіснять його, заплутається, засмокче. Степан протискається між худобою, і страх поймає, щоб не пропасти на ярмарку. Але не ярмарок це. Ніхто не ґелґоче й не бекає. Крім пияка окаянного, який над канавою зігнувся, ноги розставивши та похитуючись. І не теля продають. І батька немає.