Читати книгу - "Я знайду тебе, Макс Дикий"

Один гудок, другий, третій… Ліза не відповідає. Я повертаюся до Макса:

— Вона не відповідає… Раптом щось трапилось? 

— Ну, якби це був злочинець, думаю, він би скоріш за все відключив її мобільний. Хоча, вона могла бути просто без нього, — розмірковує Макс. — Можемо зʼїздити до неї.

— Так, давай з’їздимо…

— Але час не надто ранній, хм. Ну але добре, пішли до машини…

***

Поки ми їдемо, я ще кілька разів набираю номер Лізи, але тепер він поза зоною. Я дивлюся на годинник: десята вечора, навряд чи вона б кудись пішла, тим більше ми домовлялися, що вона сидітиме вдома. 

— Телефон поза зоною, — стурбовано кажу я. — Раптом там маніяк, і він якраз згадав, що треба вимкнути мобільний? Після того, як я подзвонила перед цим? 

— Ти панікуєш раніше часу, — запевнює мене Макс, паркуючись біля її будинку. — Я впевнений, що з Лізою все добре, вона дійсно боялась маньяка, тож мала бути дуже обережною.

Ми виходимо із машини і поспішаємо до під’їзду. Коли підїодимо до квартири, я трохи боюся, що побачу, як у фільмах-трилерах — відчинені двері, але вони замкнені, і ніщо наче не свідчить, що трапилося якесь лихо. 

Макс дзвонить у двері. Чую, як дзвінок відлунюється всередині квартири. Але більше ніяких звуків — ні кроків, ні голосів. Дуже тихо, немов там нікого немає. 

Він натискає на дзвінок ще і ще. І раптом двері відчиняються, і на порозі з’являється заспана Ліза. Вона здивовано кліпає очима, на ній коротенька прозора нічнушка.

 — А, це ви, — каже вона. — Бо я думала, що вже якась пожежа трапилась…

 — Ми дзвонили, а ви не відповідали, — з докором кажу я.

Дивлюся на Макса в пошуках підтримки, але він, здається, повністю поглинутий видовищем Лізи у спокусливій сорочці. 

— Ем… Загалом, добре, що в тебе все добре, — нарешті каже Макс. — Відповідай на дзвінки, ми пішли. 

— Я спала і не чула, може, залишила телефон в іншій кімнаті, — усміхається вона Максу.  — Наберіть мене, будь ласка, ще раз, я пошукаю. 

— Він був поза зоною, — кажу я трохи сердито. 

— Ну, може, розрядився, — вона все одно дивиться на Макса. — Я увесь час забуваю ставити його на зарядку… А з вами хіба такого не трапляється? 

— Але це твоя безпека. Ми хоч вже й не отримуємо грошей, але переживаємо за тебе, — каже Макс.

— Ну, ви ж побачили, що за мною ніхто не стежить, може, то мені взагалі здалося… Хочете чаю?  — вона простягає руку і торкається плеча Макса. — Мені так незручно, що вам через мою забудькуватість довелося витрачати час і бензин…

— Ні, — Макс відсторонюється від неї. — Ми поїдемо. Добраніч. 

— Якщо виникнуть якісь проблеми чи вам знову прийде повідомлення, відразу телефонуйте, — хоч Ліза і дратує мене своїм заграванням до Макса, проте я не хочу, щоб із нею щось сталося. 

— І слідкуйте за мобільним, хай він буде доступний, — додає Макс.

— Так, звичайно, — Ліза усміхається. — Дякую вам! 

Макс теж усміхається їй, а я відчуваю невдоволення. Схоже, ця Ліза йому подобається. Цікаво, якби мене не було поруч, він би залишився на чай? Мабуть, що так…

Я розвертаюся і йду вниз сходами, мені хочеться плакати, але я терплю… Може, це просто був важкий день, і Ліза тут зовсім ні до чого…

***

Коли ми сідаємо в машину, Макс несподівано зазирає мені в очі і каже:

— Аліно, ти якась сама не своя. Що трапилось? — питає він.

— Нічого, — я відвертаюся і дивлюсь у вікно. 

Макс нічого не каже, заводить машину і ми починаємо рухатись нічним містом. В якусь мить він знову починає розмову:

— Не хочеш заїхати до мене?

— Треба було Лізу запросити, — не витримую я. 

— А до чого тут Ліза? — перепитує Макс. 

— Вона сьогодні так загравала до тебе, і схоже, тобі це сподобалось…

— Я ж вже відшив її ще при минулій зустрічі, — відповідає він. — Ні з ким я не загравав. Просто був ввічливим. 

— І витріщався на неї в тій прозорій сорочці. Вона якась збоченка, — кажу я.  — Нормальна людина хоч халат би накинула..

— Ну що вона там накинула чи ні — то її справа. А щодо "витріщався"... Ну блін, будь-хто на моєму місці витріщався б, це нормальна реакція в такій ситуації. Але це не означає, що я хочу з нею переспати, — заявляє Макс злегка невдоволеним тоном.

 — Вибач, мабуть, я просто перенервувала сьогодні, — кажу я. — Спершу той труп, а потім Ліза не відповідала… Почуваюся як вичавлений лимон…

— Ну нічого, — він зітхає. — Тоді відвезу тебе додому. Все одно на моє запрошення ти не відповіла.

— Так, краще іншим разом, — кажу я. — Можливо, в мене буде кращий настрій і я не псуватиму його тобі…

— Ти не псувала… Мене просто засмучує, що ти мені не довіряєш, — зітхає Макс. 

Мені стає соромно. Навіть хочеться розповісти про ті повідомлення, і я вже розкриваю рота, як машина зупиняється перед моїм будинком і Макс каже: