Читати книгу - "Моя всупереч, Алекса Адлер"

Різкий спалах усвідомлення миттєво приводить мене до тями.

− Чотжаре, − скрикую, хапаючись за його руку. Розплющивши очі, ледве стримую нудоту, так все навколо крутиться і розпливається. − Швидко зв'яжися з Повелителями. Там пастка. Нехай повертаються негайно! 

І сама відразу беруся тремтячими пальцями набирати на торобраслеті виклик А-aтона

Змій, кинувши на це короткий погляд, намагається вийти на зв'язок із Са-оіром.

Але вхідний виклик на його браслеті вбиває мою надію. Немов у сповільненій зйомці, я бачу, як мій хранитель проводить пальцем по символах, що світяться. І голос А-атона розпеченим вугіллям обпалює душу, перш ніж занурити в крижану вирву страху.

− Чотжаре, звільняю тебе від присяги безмовності. Ти знаєш що робити.

Дихання спирає, в очах темніє. Ні!

Виклик обривається. Погляд на-агара звертається на мене.

Ні!

Я потопаю. Просто тону у почутті безвиході. У панічному страху за них. У почутті провини.

Якби ж трішки раніше. Хоча б на кілька хвилин. Вони не ввійшли б туди, якби я їх вчасно попередила. Якби вчасно побачила.

Але я носилася зі своїми сумнівами та страхами, чекала, що мене хтось навчить, замість того, щоб спробувати щось зробити самій. Лякалася цих видінь, жалюгідна боягузка. А могла б − Могла б! − могла б побачити це раніше. І попередити. Врятувати.

Я вже не плачу. Просто стою, розгойдуючись на місці. Спалюючи себе зсередини.

− Ліно, дивись на мене! − Чотжар тягнеться до мене. Але його долоні хапають лише порожнечу. − Не с-с-смій провалюватися! Зберися!

Але я не можу. Мене криє таким відчаєм, такою тугою, що хочеться вити. Хочеться кричати та кидатися на стіни.

І я вию. Кричу в сизу порожнечу, яка стрімко поглинає мене. Виплескуючи весь біль і все своє горе. Усю агресію на себе, на цей жорстокий світ, що знову й знову забирає в мене все, що мені дороге... на них, що все-таки залишили мене одну.

Я сама не помічаю, як падаю все глибше, провалюючись так далеко, як ніколи досі. Крижаний холод пробирає до найпотаємніших глибин душі, поступово виморожуючи всі емоції. Виморожуючи частину мене. Але мені зараз все одно. Навіть розуміння, що більше немає нікого, хто б витягнув мене звідси, не може тепер мене протверезити й вирвати з цієї нестерпної агонії.

Напнута струна лопнула, не витримавши. Роздерши душу на шматки.

Потім. Потім я згадаю все, що обіцяла своєму чоловікові. Потім я згадаю, що маю робити. Що маю бути сильною. Знайду спосіб вибратися звідси. Повернуся, щоб уже самотужки вчитися виживати у жорстокому світі ашарів. Думатиму, як не стати підстилкою жерця в обмін на життя своє та своїх малюків… Потім…

Зараз я суцільний біль.