Читати книгу - "Убивства за абеткою"

– Сподіваюсь, я не завадив і не марную ваш дорогоцінний час, – повільним густим голосом сказав містер Болл. – Але ця дівчина, Мері, вважає, що знає те, що слід розказати вам.

Мері невпевнено хихикнула.

– Ну, дівчинко, що сталося? – запитав Андерсон. – Як вас звати?

– Мері, сер, Мері Страуд.

– Що ж, Мері, розповідайте.

Мері подивилася на свого працедавця.

– Її робота – приносити гарячу воду в чоловічі номери, – прийшов на допомогу містер Болл. – Зараз у нас зупинилося десь із півдюжини чоловіків. Дехто приїхав на верхогони, а дехто просто так.

– Атож, атож, – нетерпляче сказав Андерсон.

– Ну, дівчино, – сказав містер Болл. – Розкажи свою історію. Нічого не бійся.

Мері глибоко вдихнула, зітхнула й почала свою розповідь.

– Я постукала у двері, але відповіді не було, інакше я б не зайшла, поки джентльмен не сказав би «Увійдіть», а позаяк він нічого не сказав, я зайшла, а він там саме мив руки.

Вона зупинилася і глибоко вдихнула.

– Продовжуй, моя дівчинко, – сказав Андерсон. Мері скоса глянула на свого господаря і, ніби отримавши порцію натхнення від його повільного кивка, продовжила розповідь.

– «Сер, ваша гаряча вода», – сказала я, – «і я таки стукала». Але він сказав: «О, я вмився холодною», тому, природно, я подивилася в раковину, і, хай допоможе мені Бог, сер, там все було червоне!

– Червоне? – різко запитав Андерсон.

Утрутився Болл.

– Дівчина сказала, що він зняв пальто і тримав його за рукав, який увесь був мокрий. Так, люба?

– Так, сер, це так.

Вона продовжувала:

– І його обличчя, сер, воно видавалося дивним, надзвичайно дивним. У мене аж мурашки по тілу.

– Коли це було? – різко запитав Андерсон.

– Приблизно чверть по п’ятій, я так думаю.

– Три години тому, – огризнувся Андерсон. – Чому ви не прийшли відразу?

– Я не одразу про це дізнався, – сказав Болл. – Аж поки не почув новину, що скоєно ще одне вбивство. А потім дівчина почала кричати, що в раковині могла бути кров, я запитав її, про що вона, і вона розповіла. Ну, мені це видалося неправдою, тож я сам пішов нагору. В кімнаті нікого не було. Я порозпитував, і один із хлопців у дворі сказав, що бачив, як чоловік потайки виходив, і за описом це був той самий чоловік. Тому я сказав дружині, що Мері треба піти в поліцію. Їй це не сподобалося, тобто Мері не сподобалось, і я пообіцяв піти з нею.

Інспектор Кром узяв аркуш паперу.

– Опишіть цього чоловіка, – сказав він. – Швидко, як зумієте. Ми не можемо втрачати часу.

– Середньої статури, – сказала Мері. – Сутулий і в окулярах.

– Його одяг?

– Темний костюм і капелюх-гомбург. Доволі обшарпані.

Вона мало що могла додати до цього опису.

Інспектор Кром не дуже й наполягав. Скоро почали телефонувати, але ні інспектор, ні начальник поліції не були надто оптимістичні.

Інспектор Кром випитав ще, що коли чоловік крався через двір, то не мав ні сумки, ні валізи.

– Є шанс, – сказав він.

У «Чорний лебідь» відправили двох полісменів.

Містер Болл аж надувся від гордості та власної важливості, а Мері, трохи заплакана, пішла за ним.

За десять хвилин повернувся сержант.

– Я привіз журнал реєстрації, сер, – сказав він. – Ось підпис.

Ми стовпилися навколо. Почерк був дрібний і кострубатий – такий читати нелегко.

– А. Б. Кейс – чи все-таки Кеш69? – запитав головний констебль.

– Однозначно А.B.С., – значуще сказав Кром.

– А як щодо багажу? – запитав Андерсон.

– Одна велика валіза, сер, повна картонних коробок.

– Коробки? Що в них?

– Панчохи, сер. Шовкові панчохи.

Кром повернувся до Пуаро.

– Вітаю, – сказав він. – Ви мали рацію.

Розділ двадцять восьмий

(Не від імені капітана Гастінґса)

I

Інспектор Кром був у своєму кабінеті в Скотленд-Ярді. Телефон на столі задеренчав, і він підняв слухавку.

– Це Джейкобс, сер. Тут прийшов молодий чоловік. Гадаю, вам варто послухати його історію.

Інспектор Кром зітхнув. Щодня до нього приходило в середньому двадцять осіб із важливою інформацією про Абеткаря. Дехто з них був несповна розуму, але деякі – адекватні люди, які щиро вважали, що інформація таки цінна. Обов’язком сержанта Джейкобса було просіювати ці розповіді – виявляти важливу інформацію і спрямовувати її до свого начальника.

– Дуже добре, Джейкобсе, – сказав Кром. – Посилайте його сюди.

За кілька хвилин у двері інспектора постукали й з’явився сержант Джейкобс, який привів високого симпатичного молодого чоловіка.

– Це містер Том Гартіґан, сер. Він хоче розказати вам щось, що може мати стосунок до справи Абеткаря.

Інспектор привітно підвівся й потиснув руку.

– Доброго ранку, містере Гартіґан. Сідайте. Ви курите? Хочете цигарку?

Том Гартіґан незграбно сів і з деяким благоговінням дивився на того, кого він про себе називав однією з важливих персон. Зовнішність інспектора трохи його розчарувала. Той мав вигляд цілком звичайного чоловіка!

– Отже, – сказав Кром. – У вас є що нам розказати, що, гадаєте, може стосуватися справи. То кажіть.

Том нервово почав розповідати.

– Звісно, це може нічого не означати. Це тільки моя думка. Можливо, я просто марную ваш час.

Інспектор Кром непомітно зітхнув. Скільки часу він витрачає, щоб підбадьорити людей!

– Ми це з’ясуємо. Містере Гартіґан, давайте нам факти.

– Справа така. У мене є молода леді, розумієте, а її матір здає кімнати. Це по дорозі до Кемден-Тауна. На третьому поверсі вже рік проживає чоловік на прізвище Каст.

– Каст, так?

– Так, сер. Такий собі чоловічок середнього віку, доволі нерішучий і м’який, я б сказав, трохи не від світу цього. Така людина й мухи не образить – і я ніколи б не подумав, що з ним щось не так, якби не дещо дивне.

Трохи розгублено Том описав свою зустріч із містером Кастом на вокзалі в Юстоні та випадок із квитком, що впав.

– Бачите, сер, ставтеся до цього як хочете, це досить смішно. Лілі – це моя молода леді, сер, – вона була впевнена, що він сказав Челтнем, і її матір теж. Вона каже, що виразно пам’ятає, як він про це говорив того ранку, коли пішов. Звісно,