Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона зробила ще кілька кроків, а потім зупинилася і різко розвернулася. Уже відкрила рота, щоб сказати, звісно ж, щось різке, але завмерла, втупившись на золотого кавалла.
- Один-один, - тихо пробурмотів я, насолоджуючись захопленням, що спалахнуло в її погляді. Вона навіть не пручалася, коли я обхопив руками її за талію і підняв у сідло.
- Як її звати? - проворкувала Капризуля. - Чи це хлопчик?
- У каваллів немає статевих відмінностей.
- Он як? - здивувалася дівчина. - Тоді звідки вони беруться?
- Ніхто не знає, - зауважив я, радіючи, що вона на якийсь час забула про своє вороже до мене ставлення. - Коли приходить час завести дитинча, кавалл просто йде. А через деякий час повертається з...
Я не договорив, бо Капрісуель схлипнула. Прикусила губу, судомно зітхнула і раптом закрила обличчя долонями й гірко заплакала. Чорт, я навіть не одразу зрозумів, що саме сталося і чому вона ридає. А потім ледь по лобі себе не вдарив - ну звісно ж, вона щойно своїми власними руками відправила в невідомість нашого сина, а я завів розмову про кавалів та їхніх дітей. От же ж, ідіот!
Не в силах бачити її такою самотньою і нещасною, я змусив Пекло наблизитися до золотого кавалла і одним різким рухом перетягнув Капрісуель до себе, міцно обійняв за талію однією рукою, а іншою зарився в шовковисте волосся і притиснув її голівку до своїх грудей. На мій подив і на мою радість, дівчина навіть не подумала чинити опір. Вона сховала обличчя в мене на грудях і й далі плакала. Я не заважав їй. І не тільки тому, що був упертим мудаком, який не збирався відступитися від задуманого. А скоріше тому, що просто не знав, як її втішити.
Через кілька хвилин вона вже тихо поскулювала, немов поранена тваринка. А через хвилин сорок просто сумно схлипувала.
- Він ще такий маленький, - нарешті гірко видихнула вона.
- Я тобі клянуся, що з ним поводитимуться, немов із маленьким принцем. До того ж, можу закластися - він хоч і маленький, але в образу себе не дасть. Усі дракони такі, навіть найменші.
- Звідки ви знаєте? - підняла вона до мене своє личко.
І стільки в її погляді було благання і надії, що я сам мало не заскулив. Сподіваюся, вона колись пробачить мені за те, що розлучив її з сином. Але що я міг із собою вдіяти? Так, я егоїстичний покидьок, який заради того, щоб залишитися зі своєю жінкою наодинці, готовий піти на все. Буквально - на все.
- Я бачив драконів, і знаю їх.
- Я не про це. Звідки ви знаєте, що з ним поводитимуться добре?
- Вождь самандарців позбавить голови того, хто посміє образити хлопця.
- Це точно?
- Присягаюся...
Дівчина на якийсь час замовкла. А я лише чекав її наступного запитання і насолоджувався такою довгоочікуваною близькістю.
- Я намочила вашу сорочку, - раптом тихо сказала вона.
- Дрібниця, - тут же відгукнувся я. - Але якщо тобі це заважає, можу її зняти.
От казав же, що вона неймовірно непередбачувана? Казав...
Вона не хихикнула, не відсторонилася, не заплакала. А... тихо схропнула.
Я здивовано зазирнув їй в обличчя - і розсміявся, піднявши очі до неба. Моя Капризуля спала, закусивши губку і тихо-тихо похропуючи.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя Капризуля, Олена Арматіна», після закриття браузера.